Шарль Данцir - Навіщо читати

«Ходімо, борсучок, я покажу тобі щастя». Одне це слово наперед псувало зміст низки Бальзакових творів для його сучасників. Для нас, тих, хто його читав, перечитував і відчув його геніальність, зміст просочився на вмістилище і слово «секрет», як, скажімо, в «Секретах принцеси з Кадіньяна», втратило свою вульгарність. О, він справді озивався до перехожих! Те саме зі словом «куртизанки» («Блиск і злиденність куртизанок»). Усе, що в заголовку нагадує підспудне, метафоричне чи загальне, заплямовано демагогією.

Не доходячи навіть до «Моїх секретів краси» та інших «Секретів генома», заголовки зі словом «секрет» загалом являють собою оманливу назву нікчемних книжок:

«Останній секрет» Бернарда Вебера;

«Великий секрет» Рене Баржавеля;

«Таємні розмови» Роже Пейрефітта;

«Пекучий секрет» Стефана Цвейґа.

Воно може також бути словом, яке просто вживають відверті шахраї, як доказ наведемо «Секретний щоденник» Пушкіна. Адже це фальшивка.

Я за розкриття секретів. І не тому, що вони можуть бути ключем до всього, а власне, навпаки. Вони розчиняють непримітні замасковані двері, що ведуть у комірчини. Їх треба показати, щоб позбутися й іти до основного. Цей цікавий засіб використано в американському серіалі

«Брати і Сестри». У персонажів немає жодних секретів. Тільки-но хтось дізнається про якусь приховану подію чи новину, він одразу розповідає про це іншому. «У тата була коханка», «Ти маєш сказати Джонатанові, що спав із Ворен». Така ідеологія прямолінійності, очевидно, випливає з цього дуже американського фільму. У будь-якому разі через це тріщить уся драматургія секрету. Секрет — це вигадка ледачого митця. На цьому Альфред Хічкок побудував усю свою творчість. Він від цього невтішний, тому що доволі талановитий. Про це свідчить чимало моментів у його фільмах, але він хотів сподобатися якнайбільшому числу людей і зневажив свій талант. Звідси той насмішкуватий і самозакоханий тон, який у нього був, либонь, формою сором’язливості. Відповідником Хічкокові в літературі є Едгар По. Використати стільки таланту для вигадування загадок! То що тоді залишається, коли секрет цих фокусників розкрито? Нікчемна купка мотузок.

Роман — це вияснення таємниці. Таємниці персонажа. Іншим ми видаємося простими тому, що загалом показуємо себе з одного боку, показуємо спрощений характер, який влаштовує і нас, і їх. Усе ускладнюється, коли ми помираємо, і ця ввічливість спадає. Тож персонаж — це наче покійник. Хтось, кого розглядають з усіх боків, аби зрозуміти, як він функціонує. Проте для багатьох романістів персонаж залишається немов би особою в її життєвих відносинах, зведеною (вони так уважають задля власної зручності) до одного боку сонячного, а другого — затіненого. Ключем до цієї механіки є секрет. І його вони, звісно, знають. Я волів би, щоб їм залишили непроникність. Аби їх розгадали не більше, ніж нам це вдається у житті з людьми. Все про якусь істоту ніколи не буває відомим. Це все, між іншим, має непевне існування й відносний інтерес. Наша особистість не зважується на якийсь трюк. У певному романі автор на самому початку розкриває секрет персонажа. Секрети існують, вони є в усіх, часто такі самі. Як сталося, що, маючи однакові родинні витоки, як і в багатьох інших, персонаж став тим, чим він є. У цьому полягає таємниця і тема книги. Отож бо воно. Таємниця видається мені значнішою за секрет. Секрети можна розкрити, таємниці ніколи не пояснюються. Щонайбільше можна спробувати показати, як це відбулося, внаслідок якої дивної комбінації непояснювана частка істоти, ота духовна, божевільна частка обумовлює її долю.

У найбездоганнішому міркуванні завжди є пробоїна. Це трапляється в той момент, коли сутність пояснення щезає, як кулька в повітрі, щойно до неї наближаєшся. Власне це завжди зникоме знання і можна назвати таємницею. Воно, цілком певно, має тікати: адже тим самим воно нас і вабить. Стоячи в такій пустці розуміння, людина, надриваючись, прямує вперед до цієї звабниці.

За своєю природою секрет прагне залишатись нерозкритим. Невправність художньої літератури проявляється в тому, що вона намагається його розгадати. Чи радше це її технічна вправність, її майстерність і відчутна бідність почуттів. Із прочитаних у дитинстві скорочених версій «Іліади» й «Одіссеї» та «Казок і легенд грецької міфології» в мене зародилася віра у щось містичне в тому, що нам ніяк не вдається вловити розумом і що розкривається нам таємничим чином, і намагатися проникнути в ту таємницю не варто. Таємниці створені для того, щоб поглиблюватися.