Шарль Данцir - Навіщо читати

Читання — річ нерозважна. Є речі набагато важливіші, кажуть серйозні люди. Вони праві. Тож знаючи це, ми, посвистуючи, продовжуємо читати те, що позбавляє нас від дрібного марнославства та дрібної фортуни.

Читаючи забуту книжку, ми не лише читаємо те, щó в ній розповідається, а й водночас міркуємо про те, що про це думало передостаннє покоління (те, яке її любило), і намагаємося відгадати, чому наступне покоління її зневажило (те, яке нам передувало й відзначалося поганим смаком, — врятувати наше зможе лише друге покоління після нас). Книжка буває самотньою, тільки коли вона невідома. Для неї це найкращий шанс, щоб про неї судили за нею самою. Ащоб книжка була невідомою, нам досить бути невігласами.

Я повертаюся зі своєї бібліотеки. Що за знедолена дитина! У неї дві гіпертрофовані руки, голова, наче голівка шпильки, шлунок Будди, їй бракує однієї ноги, вона одноока. У ній повно письменників французьких, англійських, американських, італійських, латинських, японських, грецьких, австрійських, але вона анемічна, наприклад, щодо індійських авторів. Мільярд людей, сімнадцять мов, дві тисячі триста років позбавлені полиць. Бібліотека — це розростання наших лінощів. Ми заспокоюємо себе думкою, що для всього нам бракує місця, але це неправда. І я, невіглас, читатиму відомі індійські романи такими ж свіжими, як на момент публікації. Саме це мені нашепче невігластво, щоб не визнавати, що є також історія, гастрономія та ще не знаю що там індійського, про що йому невідомо.

Як казав Сент-Аман, кожен знаменитий письменник схожий на зайця без кісток, що спочиває в паштеті. Його вкриває скоринка оцінки, яку читач повинен пробити. Кілька років тому мене охопила гостра нехіть до Паскаля. Перечитування «Сіда» викликало в мене відчай. І я покинув його, досить письменників, які завжди виправдовують ту чи ту владу! Але взявшися за нього знову, я зрозумів свою помилку, реально зумовлену поєднанням у процесі читання п’єси Корнеля та біографії Паскаля, що належала перу Франсуа Моріака, який з насолодою називає Сен-Жюста терористом. Це настільки схоже на правду, що я йому повірив, забувши, хто це каже. Такі звивисті, як у Моріака, уми тремтять від категоричності інших і перебільшують її. Стьобни батогом праворуч, Блезе, я стріляю по центру! Паскаль — дуже тонкий мислитель, значно тонший, ніж він сам створює враження, тільки-но від нього віддаляєшся. Це мені принесло подвійну радість: я позбувся помилки й знову поповнив своє оточення генієм.

Щойно закриєш його книжку, письменник зменшується, спрощується, стає однією, сумарною, майже мертвою річчю. Дерев’яною маріонеткою. Читання знову наближає й повертає його до життя. Світ, який не читає, близькозорий. Світ, який читає, далекозорий.

Із тих самих міркувань сумнівності я люблю романи про вампірів, наприклад, «Викрадач тіл» ( The Tale of the Body Thief, Chronique des vampirs , IV, 1985) Енн Райс) [103] Райс, Енн (нар. 1941р.) — американська письменниця, сценарист і продюсер. . Дія відбувається під час його написання у Майямі. Перший із серії, знаменита «Розмова із вампіром» у Луїзіані та в Європі у ХVІІІ ст. подобається мені менше. Я не люблю костюмованих книг. У них, як на мене, фальшива суть.

«Загублені душі» ( Lost Souls , 1992) Поппі З. Брайт [104] Поппі З. Брайт (народ. 1967) — американська письменниця, писала переважно в стилі сплаттерпанка. Одна з особливостей її творів — велика кількість гомосексуальних персонажів. я читав так, як умочують п’ятнадцятий Чікен Макнагетс у соус барбекю. Її стиль із трохи солодкавим присмаком не такий уже й поганий, правда, просто трішки нуднуватий. А відчуття нудоти інколи буває приємним. Це наче своєрідне сп’яніння. У цьому жанрі (писати в межах жанру — це межа таких авторів, що є відмовою від дурної й величної амбіції написати шедевр) вона дуже талановита. «Йому більше не боліло, йому вже не було холодно. Випивши чиєсь життя, він почувався вже не таким самотнім, а якщо хлопець помер, вірячи, що повстане з мертвих, то тут він нічого не міг удіяти. Краще буде, якщо діти помиратимуть, зберігаючи непорушну віру».

Романи про вампірів — це метафори меншин. Вампіра не існує, тобто відомо, що він слугує символом. Вампір — це підліток (підліток живе у кожному, але підліток уважає себе міноритарним, і таким він, між іншим, і є у цьому жахливому часовому проміжку), це товстун (він живить своє нещастя), це гей (ні-ні, тільки без крові хворих на СНІД, який уражає здебільшого гетеросексуалів; як на мене, вже в «Носферату» [105] «Носферату. Симфонія жаху» — німий фільм німецького кінорежисера Фрідріха Вільгельма Мурнау, знятий 1921 р., на екрани вийшов у 1922 р. 1922 р. було багато двозначності). Естетизуючий надмір цих істот мстить тим, хто стурбований сексом, красою та віком.