Курт Воннегут - Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)

Асфальт і бруківка в цих джунглях поздиблювались і потріскались під натиском покрученого коріння.

Є серед тих хащів невеличка галявина. Посеред галявини, на подертому задньому сидінні колишнього таксі, сидить синьоокий, із запалими щоками столітній дід двометрового зросту.

Це — я.

Звуть мене доктор Вілбер Нарцис-Одинадцятий Суейн.

Сиджу босоніж, одягнений у пурпурову тогу, пошиту із штор, відкопаних на руїнах готелю «Амерікана».

Я — колишній президент Сполучених Штатів Америки. Останній президент, найбільш довготелесий із них і єдиний, хто за всю історію країни розлучився з дружиною, ще перебуваючи в стінах Білого дому.

Разом зі своєю онукою, шістнадцятирічною Мелоді Іволгою-Другою фон Петерсвальд та її коханцем Айседором Малинником-Дев'ятнадцятим Коеном я мешкаю на першому поверсі Емпайр-стейт-білдінга. Між іншим, весь хмарочос у нашому цілковитому розпорядженні.

Найближчий сусід — власне, сусідка — живе за півтора кілометра.

Щойно я почув, як закукурікав один з її півнів.

Нашу найближчу сусідку звати Війра Бурундук-П'ята Заппа. Вона любить життя і вміє жити як ніхто інший з моїх знайомих. У свої шістдесят років це ще дужа, добросерда, заповзята у роботі жінка-фермер. Правда, зовні вона трохи схожа на пожежний гідрант. Війра тримає рабів, про яких піклується із щирою любов'ю. Разом вони відгодовують велику рогату худобу, свиней, курей, овець, а також вирощують пшеницю, городину, фрукти і виноград понад берегами Іст-Рівер.

Щоб молоти зерно, вони спорудили собі млин, для виготовлення вина — гуральню, а ще коптильню та безліч інших господарчих будівель.

— Війро,— сказав я їй днями,— якби ви склали для нас Декларацію незалежності, то стали б, мабуть, Томасом Джефферсоном сучасності.

Цю книжку я пишу на папері фірми «Контінентал драйвінг скул», три стоси якого Мелоді з Айседором знайшли в одній комірчині на шістдесят четвертому поверсі нашого будинку. Крім того, вони виявили ще й понад сотню кулькових самописок.

Гості з материка навідують нас дуже рідко. Немає жодного непошкодженого мосту — всі зруйновані. Завалені й усі тунелі. Побоюючись хвороби, яка поширилася на острові і дістала назву «зелена смерть», човни не наважуються до нас наближатися.

Через ту пошесть Манхеттен тепер називають не інакше як Острів Смерті.

Отак воно.

Чогось останнім часом я дуже часто повторюю своє «Отак воно». Це щось наче гикавка старих людей. Надто я забарився на цьому світі.

Отак воно.

Сьогодні сила гравітації ніби зменшилась. Як наслідок, у мене з самого ранку прокинулося моє чоловіче єство. У такі дні це трапляється з усіма чоловіками. Подібна реакція організму є наслідком стану, близького до невагомості. У більшості випадків цей приплив чоловічої снаги не має нічого спільного з еротикою — а надто в чоловіків мого віку. В таких випадках ми маємо справу зі звичайними порушеннями діяльності деяких гідравлічних систем людського організму.

Отак воно.

Сьогодні сила гравітації така слабка, що, гадаю, я зміг би без особливих труднощів вибігти на дах Емпайр-стейт-білдінга з кришкою від каналізаційного люка в руці й метнути її у штат Нью-Джерсі.

Це, поза всяким сумнівом, поліпшило б славетний рекорд Джорджа Вашінгтона, який перекинув срібний долар через річку Раппаханок [4] За свідченням істориків, у роки війни за незалежність (1774—1776) Дж. Вашінгтон, наблизившись зі своїм військом до річки Раппаханок, штат Віргінія, щоб довести можливість форсування бурхливої річки, пошпурив на другий бік срібний долар. . І є ще люди, які твердять, нібито не існує такої штуки, як прогрес!

Іноді мене величають королем Канделябрійським. Адже в моїй приватній колекції більш як тисяча свічників.

Проте мені більше до вподоби моє друге ім'я — Нарцис-Одинадцятий. Я навіть склав віршика про нього, ну, й про сенс життя взагалі:

Для кого я все це пишу? Хтозна. Звісно, не для Мелоді з Айседором. Подібно до інших молодих людей, які живуть на острові, вони не вміють ні читати, ні писати.

Вони цілком байдужі до історії людства, так само як і до життя на материку.