Відтоді троє старших виховувалися в мене та моєї дружини, Джейн Кокс Воннегут. Вони росли разом з нашими трьома дітьми на мисі Кейп-Код. Малюка, що деякий час теж жив у нашій сім'ї, потім усиновив двоюрідний брат його батька, який нині займає посаду судді в містечку Бірмінгем, штат Алабама.
Нехай усе буде по-їхньому.
І трьом старшим дозволили тримати собак.
Якби я забув Еліс відразу по її смерті, для мене це означало б катастрофу. Я ніколи не казав про це сестрі, але всі свої твори писав тільки для неї. Усе, чого я зміг досягти, я завдячую тільки їй. Та й, гадаю, кожен твір мистецтва, позначений справжнім хистом, автор створював не для широкої публіки, а для якоїсь однієї особи.
І сестра — чи то мати-природа — зробила мені велику приємність, давши змогу відчувати її присутність ще багато років після її смерті, а отже, й далі писати для неї. Але потім образ сестри почав танути. Можливо, десь-інде в неї з'явилися невідкладніші справи.
Хай там як, але на день смерті дядька Алекса сестра остаточно зникла з моєї пам'яті.
Тому крісло в літаку між Бернардом і мною здавалося мені особливо порожнім. Тоді я заповнив його як міг: поклав на нього ранковий випуск «Нью-Йорк таймс».
Бернард ввічливо поцікавився, як посувається моя робота. Здавалося, він шанував моє покликання, хоч і глибоко дивувався, як людина може присвятити своє життя такій пустій діяльності.
Я відповів, що робота мені обридла, що, зрештою, вона завжди сиділа мені в печінках. Потім я вимовив фразу, яку приписують письменниці Ренаті Едлер: «Письменник — це людина, яка ненавидить своє ремесло».
Я також переповів братові відповідь свого агента-розпорядника Макса Вілкінсона на мій лист, де я вкотре нарікав на свою професію. Ось що мені відписав Макс: «Любий Курте, мені ще не доводилося чути про коваля, який був би в захопленні від свого ковадла».
Після зльоту Бернард показав мені один науковий прилад, який він прихопив із собою: фотоелемент, змонтований в одному корпусі з магнітофоном. Брат націлив електронне око на хмари. І апарат зафіксував спалахи блискавок, що їх ми через сонячне світло бачити не могли.
Магнітофон записав ті невидимі розряди як клацання. Ті звуки ми могли чути також у крихітному навушнику.
— Он та заряджена добре,— повідомив Бернард, показавши рукою на далеку купчасту хмару, схожу на гору збитих вершків.
Брат запропонував і мені послухати клацання. Спочатку двічі ляснуло.. Потім тиша. Потім — три короткі виляски, і знову тиша.
— На якій відстані від нас та хмара? — поцікавився я.
— Миль за сто, не ближче,— відповів Бернард.
Це просто чудово, подумав я, що мій старший брат так легко розкриває таємниці природи на такій далекій відстані!
Я запалив сигарету.
Бернард покинув курити. Він хотів пожити трохи довше, бо в нього підростало двоє малюків, яких ще треба було вивести в люди.
Ну, а тим часом як Бернард досліджував хмари, розум, закладений у мою голову, вигадував історію, покладену в основу цієї книжки. В ній буде мова про занедбані, безлюдні міста й інтелектуальне людожерство, про кровозмішення і самотність, про нездатність любити і про смерть. Книга зображуватиме мене і мою чудову сестру справжніми монстрами і таке інше.
Це не дивно — адже я вигадав свою історію по дорозі на похорон.
Я розповім про дуже старого чоловіка, який живе на руїнах Манхеттена, де решта населення загинула від загадкової хвороби, названої «зелена смерть».
Старий живе там разом зі своєю неписьменною, хирлявою вагітною онукою Мелоді. Хто ж він насправді? Гадаю, то я сам — проваджу експеримент із своєю старістю.
Хто така Мелоді? Спочатку я вважав її тим, що залишилося від моїх спогадів про сестру. Але тепер я думаю трохи інакше: вона — частка мого експерименту із своєю старістю. Вона — те, що лишилося від моєї оптимістичної уяви, від моєї творчої снаги.
Отак воно.
Старий пише автобіографію. І починає її словами, що їх, як зауважив одного разу мій покійний дядько Алекс, треба повторювати всім, хто скептично ставиться до релігії, як вступ до своєї нічної молитви.
Ось вони ті слова: «Всім, кого це може зацікавити» [2] Слова, які пишуться на супровідних паперах службовим особам. (Тут і далі — примітки перекладачів.)
.
Всім, кого це може зацікавити.
Надворі весна. День хилиться до вечора.
Дим від багаття, розкладеного просто на мозаїчній мармуровій підлозі у вестибюлі Емпайр-стейт-білдінга [3] Протягом сорока років цей 102-поверховий хмарочос у Нью-Йорку був найвищою в світі спорудою. У свідомості багатьох американців він і досі лишається «королем хмарочосів», з даху якого відкривається панорама на 80 миль довкола.
, що стоїть на Острові Смерті, стелиться над хащами китайського ясена, на які перетворилася Тридцять четверта вулиця.
Читать дальше