Курт Воннегут - Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)

Під малюнком була низка запитань і відповідей:

« Запитання. Як вас звати?

Відповідь. Я — єпископ Вільям Уран-Восьмий Уейнрайт — засновник церкви Ісуса Христа Викраденого, що на Елліс-авеню, Чікаго, штат Іллінойс.

Запитання. Коли Всевишній знову пошле нам Свого Сина?

Відповідь. Він уже послав його. Ісус тут, між нами.

Запитання. Чому ж ми ніколи не зустрічали його і нічого не чули про Нього?

Відповідь. Бо його викрали сили Зла.

Запитання. Що ж нам тепер робити?

Відповідь. Ми повинні облишити всі свої справи і шукати Його протягом усього того часу, коли не спимо. Бо якщо ми Його не знайдемо, Господь удасться до Своїх Засобів.

Запитання . Які ж у Нього засоби?

Відповідь. Він може знищити людство коли йому заманеться».

Отак воно.

Увечері я знов побачив того молодика. Він вечеряв у ресторані. Мене вразило, з якою вправністю він крутив на всі боки головою і водночас їв, підбираючи все до крихти.

У пошуках Ісуса Христа він навіть зазирнув під свою тарілку та склянку. І то не раз, а знову й знову.

Сміх та й годі.

І саме в той час, коли все йшло як ніколи добре, коли американці тішилися небаченим досі щастям, хоч країна й розпадалася на шматки й провалювалась у прірву кризи, — якраз тоді люди почали мільйонами вимирати від албанського грипу, а тут, на Манхеттені,— від «зеленої смерті».

Так настав кінець нації. Вона перетворилася на штучно розширені родини — і більш нічого.

Отак воно.

Почали утворюватися герцогства, королівства та інше казна-що. У тих карликових державах озброювали армії й будували фортеці.

А однієї ночі, коли сила земного тяжіння підскочила неймовірно, обвалилася гора, на якій стояв Мачу-Пікчу. І будинки багатіїв, і магазини; і банки, і колекції доколумбівського мистецтва, і золоті зливки, і діаманти, і оперний театр, і церкви — усе завалилось і скотилося з Андів у морську безодню.

Я аж заплакав.

А в усіх родинах малювали й перемальовували образ Ісуса Христа Викраденого.

Якийсь час люди за інерцією ще звертались у Білий дім. Мій державний апарат теж вимирав. Кожен тільки чекав своєї черги.

Особиста гігієна різко погіршилась. Нам набридло щодня вмиватись і чистити зуби. Чоловіки запустили довге волосся й бороди.

Майже несвідомо ми заходилися нищити Білий дім. Щоб зігрітися, ми палили в камінах меблі, поручні сходів, старовинні ширми, рами картин тощо.

Від грипу сконала моя особиста секретарка Гортензія Щука Тринадцята Макбанді. Від грипу помер мій вірний камердинер Едвард Малинник-Четвертий Кляйндінст. З тієї самої причини передчасно пішов від нас і віце-президент Мілдред Гелій-Двадцятий Теодоракіс.

У мене на руках, просто в овальному кабінеті, помер мій радник з питань науки, доктор Елберт Аквамарин-Перший П'ятигорскі.

Зростом він майже не поступався мені. Мабуть, удвох ми справляли неабияке враження.

— Як це все зрозуміти? — знову й знову повторював мій науковий радник перед кінцем.

— Не знаю, Елберте, — відповів я, — І може, воно й краще, що не знаю.

Так він і віддав богові душу.

Час від часу нам ще телефонували. Це стало такою дивовижею, що я особисто брав трубку.

— Ваш президент слухає, — казав я. І часто на другому кінці тонкого проводу, крізь потріскування на лінії, до мене озивався якийсь" міфологічний персонаж: скажімо, король Мічігану, або військовий диктатор Флоріди, або тимчасовий мер Бірмінгема і таке інше.

Проте потік інформації, що надходила у Білий дім, дедалі зменшувався. Аж поки й зовсім припинився.

Про мене забули.

Так на третьому році другого терміну закінчилося моє президентство.

До того ж закінчувалося дещо інше, конче мені потрібне — припаси незамінного три-бензо-психоамілу.

Отак воно.

Я довго не наважувався полічити решту таблеток — аж поки їх лишилося зовсім мало. Останнім часом я так до них призвичаївся, потрапив від них у таку залежність, почував до них таку вдячність, що здавалося: зникнуть вони — і тут-таки згасне моє життя.

Зменшувалась і кількість моїх службовців. Незабаром залишився тільки один. Інші або повмирали, або розбрелися хто куди — адже їхня робота стала нікому не потрібна.

Єдиною людиною, яка мене не покинула, лишився мій брат, самовідданий Карлос Нарцис-Одинадцятий Віллавіченчо — той посудомийний, якого я схопив в обійми у перший день свого життя Нарцисом.