Курт Воннегут - Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)

На тому ланцюжку висів символічний ключ у формі трьох букв грецького алфавіту «фі», «бета», «каппа», який вказував на мою належність у минулому до студентського братства Гарвардського університету, а також мініатюрна пластмасова квітка — нарцис. На той час моє друге ім'я було законним чином змінене з Рокфеллера на Нарциса-Одинадцятого.

— Наскільки мені відомо,— сказав король,— родовід доктора Мотта не заплямовували ні вбивці, ні злодії, ні розтратники, ні алкоголіки, ні наркомани.

Монархові минуло тоді тридцять. Мені — всі сімдесят дев'ять.

Можливо, деякі люди й справді народжуються на світ нещасливими. Краще б цього не було.

Що ж до нас із сестрою, то ми з'явилися на світ сповнені рішучості і обдаровані здібностями жити щасливо до кінця свого віку.

Можливо, навіть у цьому проявилася наша дегенеративність.

Отак воно.

Що ж воно таке — щастя? У нашому з Елізою випадку бути щасливими означало: постійно бути разом, мати досить слуг і донесхочу їжі, мешкати в затишному з чудовою бібліотекою домі посеред яблуневого саду, а також розвивати кожне свою половинку єдиного мозку.

Дарма що ми часто обіймали й добре лапали одне одного — наміри в обох залишалися суто інтелектуальними. Власне кажучи, ми утворювали єдиний геній, що припиняв діяльність, як тільки нас роз'єднували, і знову починав діяти, досить було нам опинитися поруч.

Виявилося, що ми — ніби спеціалізовані половинки одного генія, такого собі найважливішого в нашому житті індивіда, який, проте, так і залишився безіменним.

Скажімо, коли Еліза та я навчилися читати й писати, то саме мені випало опанувати грамоту. А моя сестра протягом усього свого життя лишалася неписьменною.

Але тільки завдяки Елізі ми здійснювали великі інтуїтивні стрибки в своєму спільному розвитку. Наприклад, це вона здогадалася, що в наших інтересах якомога довше залишатися немовлятами і водночас швидко навчитися самостійно ходити на горщик. Це Еліза збагнула, що таке книжки і яке призначення отих дрібних кривульок на сторінках.

Знову ж таки Еліза зметикувала, що з розмірами деяких кімнат не все гаразд: вони якісь кривобокі. Але вже я здійснив практичну роботу, вимірюючи та обстежуючи приміщення, Щоб за допомогою викруток і кухонних ножів знайти потаємні двері до запасного світу, який був у нашому домі.

Отак воно.

Отож читав тільки я один. І тепер мені здається, що немає книжки, виданої до першої світової війни всіма індоєвропейськими мовами, якої б я не проторохтів уголос.

Проте саме Еліза.— і тільки вона — запам'ятовувала прочитане мною і радила, над чим нам працювати далі. Підкреслюю, що тільки сестра могла звести докупи нібито не пов'язані між собою ідеї з тим, щоб отримати якісно нову. Саме Еліза зіставляла й робила висновки .

Більшість наших знань, певна річ, не могла стати нам у пригоді. Адже лише кілька томів із усієї бібліотеки потрапили туди після 1912 року. Але дуже багато з тих книжок можна було вважати безсмертними. Навчилися ми дечого й зовсім безглуздого — наприклад, танців.

Якби мені дуже захотілося, то я міг би виконати вам тут, на руїнах Нью-Йорка, досить пристойну й історично вірогідну версію тарантели.

Чи становили ми з Елізою один розум, коли мислили вдвох?

Я переконаний, що так. Особливо, коли врахувати, що в нас не було вчителів. Ні, я не хвалюся. Та й чим хвалитись, коли ти тільки половинка розуму, нехай і геніального?

Пригадується, як ми з Елізою каменя на камені не лишили від Дарвінової теорії еволюцій. І все на тій підставі, що живі істоти були б дуже вразливими, поки вони, скажімо, розвивали б і вдосконалювали свої крила або захисний панцир. І хижаки, звичайно, встигли б за той час поласувати ними.

Ми дійшли тоді одного висновку, який виявився настільки пророчим, що мене й тепер дрож проймає, коли згадую.

Почалося все з того, що нам здалося дивним, як у давнину люди могли споруджувати єгипетські піраміди та мексіканські храми, встановлювати величезні статуї на острові Пасхи, будувати з важезних каменів арки Стонхенджу — і все це без потужних підйомних кранів, без сучасної техніки.

І ми з Елізою дійшли висновку, що в ті далекі часи, мабуть, бували дні з дуже слабкою силою земного тяжіння — і люди тоді легке вергали величезні кам'яні брили.

Ми зробили також припущення, що для земних умов гравітація аж ніяк не має бути чимось незмінним. Ми передбачили, що будь-якої миті сила земного тяжіння може стати такою ж мінливою, як, скажімо, вітер, спека або мороз, чи навіть як хуртовина або дощова злива.