Отак воно.
Ох, і кортить мені зараз — схибленому столітньому дідові, який копирсається на руїнах Манхеттена,— нагородити купу небилиць про те, як ми з Елізою мучилися в тому населеному привидами домі!
Але насправді ми були чи не найщасливішими дітьми, яких тільки знала історія людства.
Те раювання тривало, аж поки нам пішов п'ятнадцятий рік.
Поміркуйте над цим як слід.
І коли я вже вивчився на педіатра і розпочав медичну практику в провінції — у тому самому особняку, де минуло наше дитинство,— я часто казав собі подумки про того чи того малого пацієнта: «Ця людина щойно прибула на нашу планету. Вона анічогісінько про неї не знає, не має жодних критеріїв для її оцінки. Малому зараз байдуже, хто з нього вийде, але його вже спалює нетерплячка стати абсолютно всім, ким йому написано на роду бути».
В цьому міркуванні відбито психічний стан Елізи і мій, поки ще тривало наше дитинство. Бо всі відомості про планету, на якій ми опинилися, зводилися до того, що жити ідіотами — то справжнє щастя.
Тому ми постійно вдосконалювали себе в ідіотизмі.
На людях ми ніколи не вживали нормальної мови. «Бу-бу-бу» і «Ду-ду-ду» — оце тільки й чули від нас. Мені та Елізі подобалося верзти дурниці, закочувати очі, битись у істериці, гучно псувати повітря, качатися з реготом по підлозі...
Отак воно.
Зрозумійте: ми опинилися у центрі уваги людей, які про нас турбувалися. Вони могли залишатися в своїх очах героями-християнами тільки доти, доки ми з Елізою були безпорадними й потворними. Але якби ми раптом виявили нормальні розумові здібності, а отже, й перестали потребувати сторонньої допомоги, вони б відразу потрапили в повну від нас залежність. Тільки-но я та Еліза змогли б вийти у світ, обслуга дому, звісно, втратила б свої апартаменти, кольорові телевізори, а головне — ілюзії, що вони певною мірою є лікарями та доглядальницями. Врешті, вони втратили б свою високооплачувану роботу.
Тому від першого дня, цілком несвідомо,— у цьому я переконаний,— вони почали тисячу разів на добу благати нас і далі залишатися безпорадними й бридкими.
Певне, вони хотіли від нас тільки одного: щоб ми навчилися самостійно ходити на горщик.
В цьому ми з радістю пішли їм назустріч.
Та насправді, коли нам виповнилося чотири роки, ми вже нишком навчилися читати й писати англійською мовою. У семирічному віці ми опанували французьку, німецьку, італійську, давньогрецьку й латину, а також могли виконувати арифметичні дії.
Бібліотека в домі налічувала тисячі томів різноманітних книжок. До десятирічного, віку ми всі їх потайки перечитали — або при свічках, або під час денного сну, або вночі в потаємних тунелях, або ж — це траплялося найчастіше — у мавзолеї професора Ілайю Рузвельта Суейна.
Проте ми й далі безтямно белькотіли, тільки-но опинялися серед дорослих. Нас це розважало.
Ми не прагнули виставляти на загальний огляд свою ерудованість. Бо ми не вважали це чомусь корисним або принадним. Наші здібності були для нас тільки ще однією ознакою нашої потворності, як скажімо, зайві соски на грудях або зайві пальці на руках і ногах.
І цілком можливо, ми мали рацію. А ви як гадаєте?
Отак воно.
А тим часом кожного божого дня наш дивний доктор Стюарт Ролінгс Мотт зважував та обмірював Елізу й мене, зазирав у всі наші проходи й отвори, пильно вивчав аналізи ранкової сечі.
«Як ми сьогодні себе почуваємо?» — щоразу запитував він.
На що ми відповідали своїм звичним «Бу-бу-бу» або «Ду-ду-ду».
Ми й докладали всіх зусиль, щоб кожен наступний день нічим не різнився від попереднього. Тим часом як доктор, скажімо, хвалив нас за наш вовчий апетит і відзначав чудову роботу кишечника, я неодмінно запихав собі у вуха великі пальці рук, метляючи при цьому долонями, а Еліза, високо задерши спідницю, виляскувала себе по животу резинкою від трусів.
Тоді ми з сестрою вірили в те, у що я й досі вірю: життя може бути безболісним, якщо воно дає людині змогу скрашувати своє існування певною кількістю ритуалів, які без кінця-краю повторюються.
В ідеалі, як на мене, життя має скидатися на плавний менует або віргінську кадриль, що їх легко можна опанувати в будь-якій школі танців.
І до сьогодні мене гризуть сумніви: а може, доктор Мотт любив нас із Елізою і хоч бачив, які ми розумні, проте прагнув захистити нас від жорстокості зовнішнього світу? Але цілком можливо, що той лікар весь час був просто напівпритомний.
Читать дальше