Курт Воннегут - Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)

Після смерті матері я виявив, що тумба для постільної білизни вщерть напхана зведеннями про стан мого з Елізою здоров'я — доктор Мотт надсилав їх двічі на тиждень. У них зазначалося, що їмо ми дедалі більше й відповідно більше виділяємо екскрементів. Згадувалось і про нашу життєрадісність, про природний опір різним захворюванням тощо.

Характеристики, які повідомляв нашим батькам доктор Мотт, були такого роду, що їх без особливих труднощів визначив би навіть помічник теслі. Скажімо, наш зріст: у дев'ять років ми сягали вже за два метри.

Проте незалежно від того, якими величезними ставали я й Еліза, у зведеннях доктора Мотта один показник залишався незмінним: наші розумові здібності не перевищують рівня трирічних малюків.

Отак воно.

Окрім моєї сестри, ще й доктор Мотт є тією людиною, з якою мені дуже кортить побачитися в царстві небесному.

Я аж тремчу від нетерплячки дізнатися, що він насправді думав про нас із Елізою в часи нашого дитинства,— чи здогадувався про щось, чи багато розумів у поведінці дивних близнюків?

Сестра та я не могли не дати йому в руки безліч доказів свого високого розумового рівня. Бо ми зрештою були діти — а які з дітей конспіратори?

Дуже можливо, що, коли ми галдикали між собою в його присутності, у нас іноді прохоплювались іноземні слівця, які доктор. Мотт міг упізнати. Не виключено, що він заходив до бібліотеки, яка була в домі і не становила ніякого інтересу для прислуги. Там він одразу помітив би, що книжками хтось користується.

Випадково лікар міг відкрити і потаємні тунелі. Траплялося, що він блукав коридорами будинку, коли закінчував обстежувати нас. При цьому слугам доктор Мотт пояснював, що батько його був архітектор. Тож він цілком міг проникнути в систему таємних ходів і натрапити там на книжки, прочитані нами, або помітити краплі воску від свічок на долівці.

Хто знає?

Ще мені хотілося б дізнатися, що саме засмучувало доктора Мотта. В дитинстві Еліза та я були надто захоплені одне одним, тож ми рідко звертали увагу на інших людей. Але навіть нас вражало сумне обличчя лікаря. Отже, його журба була глибокою.

Якось я запитав його онука, короля Мічігану Стюарта Іволгу-Другого Мотта,— чи не знає він часом, чому доктор Мотт так похмуро дивився на життя.

— Сила гравітації тоді ще не падала,— сказав я.— І небо ще не змінило голубий колір на жовтий, щоб навіки таким залишитися. Корисні копалини планети ще не зовсім вичерпалися. А населення нашої країни катастрофічно не вимирало від албанського грипу та «зеленої смерті».

Ваш дід мав свою машину, гарний будиночок, непогану практику, добру дружину і чудових дітлахів,— казав я королю.— Але, незважаючи на все це, він перебував у якійсь жахливій депресії!

Наша розмова відбувалась у королівському палаці, на озері Максінкукі. Це на півночі штату Індіана, там, де колись була Кулверська військова академія. Символічно я ще залишався президентом Сполучених Штатів Америки, хоч уже давно втратив контроль над своєю державою. У країні більше не існувало ні конгресу, ні федеральних судів, ні міністерства фінансів, ні армії, ні взагалі будь-яких соціальних інститутів.

У цілому Вашінгтоні ледь набралося б чоловік вісімсот населення. При президенті залишився один-єдиний службовець, який супроводжував мене під час мого візиту до короля Мічігану.

Отак воно.

Правитель поцікавився, чи не вважаю я його своїм ворогом, на що я відповів:

— Боронь боже, ваша величносте, звичайно ж, ні. Я дуже радий, що саме така видатна людина, як ви, встановила закон і навела порядок на Середньому Заході.

Король трохи розсердився, коли я почав наполягати, щоб він розповів мені про свого діда доктора Мотта.

— Господи! — вигукнув він.— Та який американець щось знає про своїх предків?

У ті часи король Мічігану був худорлявим, жилавим і аскетичним молодим солдатом. Моя онука Мелоді познайомиться з ним значно пізніше, коли він перетвориться на мерзенного ласолюба: гладкого старигана, вбраного у шати, оздоблені коштовним камінням.

А тоді, коли я зустрівся із Стюартом Іволгою-Другим Моттом, король Мічігану був у простій солдатській формі, без будь-яких відзнак.

Що ж до мого вбрання, то я, мабуть, скидався на клоуна — циліндр, фрак, штани в смужку, сіро-голуба камізелька, у тон підібрані гетри, краватка та не першої свіжості біла сорочка з пом'ятим комірцем. Там, де камізелька прикривала мій живіт, звисав золотий ланцюжок від годинника, який належав Джонові Д. Рокфеллеру, моєму предку — засновнику нафтової компанії «Стандард ойл».