Маргерит Дюрас - Пробудження Лол В. Штайн

Від Татіани більше не пахне свіжою білизною дортуарів, де її сміх пробігав вечорами в пошуках вух, яким можна довірити витівки завтрашнього дня. І ось завтрашній день настав. Татіана, вбрана в золотаву шкіру, пахне амброю, зараз, теперішнє, яке кружляє, кружляє в пилюці, і яке нарешті вкладається в крик, ніжний вигук зі зламаними крилами, надрив якого може вловити лише Лол В. Штайн.

— Боже! Лоло, я не бачила тебе десять років.

— Справді, десять років, Татіано.

Обійнявшись, вони підіймаються сходами ґанку. Татіана представляє Лол П’єра Беньєра, свого чоловіка, та Жака Гольда, одного з їхніх друзів мене. Дистанцію подолано.

Мені тридцять шість, я входжу до цеху медиків Лише рік тому я прибув до С. Тахла. Я працюю в службі П’єра Беньєра в лікарні департаменту. Я — коханець Татіани Карл.

Відколи Лол потрапила до будинку, вона більше ні разу не глянула на мене.

Вона одразу почала розповідати Татіані Карл про фотографію, випадково віднайдену під час недавнього прибирання в кімнатці на горищі — на тому фото вони були разом, узявшись за руки, у дворі коледжу, одягнені у форму, їм було п’ятнадцять років. Татіана не пригадувала цієї фотографії. Я сам повірив у існування такої. Татіана попросила показати їй цю фотокартку. Лол пообіцяла.

— Татіана розповідала нам про вас, сказав П’єр Беньєр.

Татіана взагалі не була говіркою, а цього дня вона говорила ще менше, ніж звичайно. Вона прислухалася до найменшого слова Лол В. Штайн, вона викликала її на розповідь про своє недавнє життя. Вона бажала водночас якнайкраще познайомити нас і дізнатися про неї якомога більше — про її спосіб життя, про її чоловіка, її дітей, її дім, її розклад часу, її минуле. Лол говорила мало, але з достатньою ясністю, чіткістю, щоб заспокоїти будь-кого щодо її теперішнього стану. Але тільки не її, не Татіану. Татіана турбувалася інакше, ніж інші через Лол — те, що їй вдалося дуже добре приховати причину, Татіану засмучувало. Адже насправді ніхто не може остаточно вилікуватися від пристрасті. І, тим більше, пристрасть Лол була невисловленою — Татіана із цим погоджується завжди, попри стриманість, яку вона все ще виявляє щодо тієї ролі, яку вона зіграла в кризі Лол.

— Ти розповідаєш про своє життя, як по писаному, зауважує Татіана.

— З року в рік, — каже Лол, вона зніяковіло усміхнулася, — навколо мене нічого не змінюється.

— Скажи мені дещо. Ти добре знаєш про що я. Коли ми були юними… — благала Татіана.

Лол з усієї сили намагалася зрозуміти, що саме в її юності, яка деталь дозволила Татіані віднайти дещицю цієї приязні, такої живої, яку вона їй дарувала в коледжі. Вона не знаходила. Вона каже:

— Якщо хочеш знати, я думаю, що ми помилилися.

Татіана не відповіла.

Бесіда стала спільною, уповільнилася і, зрештою, заціпеніла, тому що Татіана стежила за Лол, за її найменшою усмішкою, найменшим жестом, і займалася лише цим. П’єр Беньєр заговорив із Лол про С. Тахла, про зміни, які тут відбулися з часів юності двох жінок. Лол знала все про розбудову С. Тахла, про виникнення нових вулиць, про плани забудови передмість, вона говорила про це поставленим голосом, як і про своє життя. Потім знову встановилася тиша. Говорили про Ю. Бридж. Говорили…

Ніщо не могло дозволити розгледіти в цій жінці, навіть побіжно, дивну жалобу, яку носила Лол В. Штайн за Майклом Річардсоном.

Від її божевілля, знищеного, зачищеного, здавалося, ніщо не збереглося, жодного залишку, за винятком її присутності в Татіани Карл цього дня. Причина присутності забарвлювала лінійний та монотонний обрій, але ледь-ледь, адже вона могла, цілком вірогідно, просто занудитися в себе й прийти відвідати Татіану Карл. Татіана запитувала себе, чому все ж таки, чому вона була тут. Це питання було неминуче: Лол не мала нічого такого, щоб сказати, нічого, щоб розповісти їй. Їхні спогади про коледж? — здавалося, її пам’ять про них була дуже вражена, втрачена; про десять років, проведених в Ю. Бриджі, вона розповіла за декілька хвилин.

Я був єдиний, хто знав, через цей погляд, нескінчений, зголоднілий, яким вона подивилася на мене, обіймаючи Татіану, що була конкретна причина її присутності тут. Як то було можливо? Я сумнівався. А оскільки мені ще більше сподобалося віднаходити уточнення цього погляду, я сумнівався сильніше. Він повністю відрізнявся від тих поглядів, якими вона дивилася тепер. Від нього нічого не лишилося. Але підкреслена незацікавленість, яку вона виражала до мене тепер, була надто великою, щоб бути природною. Вона уникала дивитися на мене. Сам я не звертався до неї.