Борис Пахор - Важка весна

P. S. «Зараз я зіскочила з ліжка , щоб розповісти тобі ще одне. Мусила одягнути мамину сорочку , бо забула, як ти знаєш, свою піжаму. Сорочка довга і біла, вся в мереживах, Мама хоче бути похована саме в ній, принаймні так каже».

P. S. «Читаю статтю, яка погоджується з тобою щодо картин на виставці на бульварі Распай».

І почувався винним. Немов своїми порадами допомагав її батькові з планами щодо «козирної карти». Але того ранку він був щирим, хоча й говорив те, що не лягало на серце, і сподівався, що вона буде всіма силами опиратися. І знав, що її опір лише посилить його завзяття, і навіть хотів цього, як заперечення його слів. Вона ж оборонялася слабо; надто була вражена його раптовою турботою про її майбутнє та думками про долю ельзаських дівчат і свій плач на сходах. Але, залишившись на самоті, він зрозумів, що заради всього, що пережив, він покликаний прийти їй на допомогу, і розповідь про нещасних дівчат мала потвердити його минуле, а не стати засобом її приниження. І тепер вона писала про те, що він мав би вже давно знати. Вона не винна, що не була там . І хто знає, якби її спіткала така доля, то, швидше за все, і вона б поводилася так, як ті дівчата; часто обставини ліплять людину, потреба її ліпить. І той, хто безутішно плаче через смерть дрібної тваринки, можливо, завтра піде на смерть, не кліпнувши оком. Так, уже давно мав би знати, що люди по той бік пекла залишилися звичайними людьми. Під час війни страждали, боялися бомб і терору, але вони не були частиною тієї атмосфери, з якої було вичерпано все людське. І він дозволив їй поїхати без слова підтримки, яке змогло б її підбадьорити при зустрічі з меркантильним батьком! Навіть натякав, що наречений з багатої родини міг би стати для неї найкращим варіантом.

Тепер йому було важко уявити, що він справді казав таке, але якийсь невиразний, туманний спогад свідчив, що це справді був він. Він усвідомлював своє трохи злостиве вдоволення з її розгубленості. Звісно, це було не навмисне; але здавалося, немов у нього вселився якийсь невидимий суперечливий дух, якому вдалося довести, що з Арлеттою він лише марнує час. Ніби вона сама в листі не просила: «утримай мене без усякої причини».

Згадка про той лист знову наблизила її до нього. Справді, це якесь прокляття, ця тиха одержимість, що охоплює його, коли той світ так виразно повертається до нього. Немов чорна стіна. Немов густий туман. І все, що зовні того тісного кола, втрачає значення. Все порожнє і нікчемне. І він ненавидить вплив тієї атмосфери на сьогоднішнє життя, але водночас розуміє, що, попри все, залишиться їй вірним. У жодному разі минуле не сміє бути мірилом оцінювання реального світу. Не сміє визначати напрямок почуттів, бо значення минулого лише негативне, це абсолютна негативність. І задоволення, яке дає йому відчуття, що він був там і, незважаючи на це, тепер знову тут , дуже сумнівне задоволення. Якимось чином навіть зіпсуте і протиприродне.

Він лежав, і був сам у кімнаті, бо Ів пішов на рентген, і відчував неправильність свого становища. Стіни малої кімнати були вже не затишними, а тихим і ворожим панциром. І Ван Гогів «Міст Ланглуа» на стіні здавався застиглою жвавістю. І, як це буває з людиною, яку ми більше не любимо, почав відчувати негативні риси того тла. Скажімо, навіть тиша навколо. І нестримно, десь глибоко в собі він відчув тугу за вируванням міста, та перед ним була лише спокійна, монотонна картина полів і дерев. Але той неспокій і невтішність могли б змінитися на душевне багатство, якби не відчуття, що Арлетта так далеко. Немов він її втратив остаточно; ніби вона вже не повернеться. Але чому ж не повернеться? Та сумнів залишився. Сумнів і водночас ніби передчуття, що довго він тут уже не затримається.

До Іва прийшов доктор Лебон.

Його висока і міцна постава заповнювала кімнату присутністю чогось приємно хвилюючого і лагідного. В образі містянина широких поглядів, організованої невгамовної людини, була сконцентрована тиха впевненість психолога, який звик заспокоювати душевно неврівноважених людей. В основі його вдачі була душевна доброта, але навіть вона була якоюсь нетерплячою, якоюсь нестримною, а тому по-особливому привабливою; а його погляд, незважаючи на свою приязність, часто здавався відсутнім. Ця присутня неприсутність, майже замріяність, зустрічається в лікарів непересічних, з мистецькою душею.

У кімнаті знову панувала безтурботна атмосфера попередніх місяців; і в нього було відчуття, що з Арлеттою все буде добре.