Борис Пахор - Важка весна

Він міцніше обійняв її за плечі.

— Підійди! — сказав він, а його рука поволі намагалася побороти її судомну задерев’янілість. Але тіло її було нечутливим і непіддатливим. Він обережно підсунув її, немов обертав скульптуру.

— Пусти мене! — сказала вона сердито; і підсвідомо тягнула руки до відчиненого вікна. Але він поволі, майже непомітно підштовхував її в напрямку сходів. Скульптура з простягнутими руками, думав собі, і задоволений був, що швейцар ще не з’явився у віконному отворі.

— Дайте мені її!

Але її тіло все ж підкорялося тиску його руки, і він вів її догори. Добре, думав собі, вона таки зрозуміла, що вже по всьому. І відчував полегшення, бо вони віддалялися від вестибюлю; уже зі сходів він побачив швейцара, який, схиливши свою високу постать, ступив на вікно, але тепер Арлетта була вже недосяжною для його очей.

— Ми обидва винні. Ми її вбили...

— Пішли, — прошепотів він, бо вона раптом зупинилася і хотіла повернутися. Вони рухалися поволі, бо вона все ще опиралася; і коли вів її нагору, йому здавалося, що повинен бути з нею уважним і обережним, мов із предметом, який щомиті може зламатися. Так поводиться при переселенні носій, який несе в помешкання дорогоцінну кришталеву чи порцелянову вазу.

І в кімнаті турботливо й уважно став коло неї. Вона знову і знову хотіла кинутися до вікна, щоб чути голос із подвір’я, але він легенько притискав її до себе. Хотів, щоб його обійми потроху пом’якшили її тіло, і водночас розумів, що він, немов санітар, який проводить обов’язкову терапію непередбачуваній хворій. Не зважаючи на її опір, він допоміг їй роздягнутися. І під час цієї повсякденної процедури її рухи немов повернули собі свою природність, її тіло поволі ставало розслабленим.

Тремтіння пронизувало її і стихло лише згодом, коли він ліг до неї і міцно притулив до себе.

— Ми її вбили...

— Ми залишили відчинене вікно, щоб вона мала свіже повітря, — м’яко сказав він. — Хіба ні?

— Так, — пробурмотіла вона крізь схлипування. — Сонце так гарно сяяло, що було б гріхом зачиняти вікно.

— Ми так захопилися цим вікном і думали про мансарду, і про стільки інших речей, що нам не спало на думку, що киця може пролізти крізь вузькі прутики ґрат.

— Така дрібненька була бідолашка...

— А тепер краще помовч, щоб заснути, — прошепотів. І провів долонею по її плечах і шиї, погладив її волосся і плечі. Вона повернулася до нього спиною, так що її стегна спочивали на його стегнах, його долоня пройшлася м’яким вигином і знову повернулася повільним, але наполегливим ритмом м’яких хвиль, що котяться, надходять і відходять шовковим піщаним берегом. І йому було шкода, що це не гарячі пестощі, а цілющий засіб, який має її заспокоїти і приспати.

Незабаром її тіло зовсім обм’якло, хоча можна було ще відчути дрібні, швидкі здригання, які передвіщали прихід сну.

«Ти такий добрий зі мною...» Але це було вже бурмотіння в напівсні, а потім вона повернулася і вмостилася в його обіймах.

Добрий? Немов це щось вирішує в житті. І зрозумів, що мусить звільнитися від неї і лежати сам. Бо відчуття піклування про незахищене створіння може бути щирим і справжнім вживанням в її світ. Але питання в тому, чи хоче він бути санітаром для такої дитини? І зупинився на слові «санітар». Так, там. Але подавати таблетки вугілля сухим вустам, а потім носити кістяки з чорними вустами і чорними зубами в ящик за бараком — це дуже спрощена форма професії санітара. Їй потрібні ніжні руки медсестри. Ні, неправда, він міг би бути м’яким і по-батьківськи турботливим; міг би без проблем. Доказом цього її слова вдячності. Але тепер з’являється питання: чи той, хто був санітаром там, покликаний турбуватися і берегти таке створіння тут , серед живих людей? Заповнити всі дні цим піклуванням? Вкласти в це все захоплення порятунку? Вмістити широкі горизонти в дівча, яке переживає такий стрес через смерть звичайного кошеняти?

Поволі вивільнив руку з-під її тіла.

Тепер у нього було враження, що поруч із ним лежить незнайомка. І знову бачив її скуте, тремтливе тіло, хоча йому здалося, що все це було колись давно і навіть ввижалося якимось маревом. А було це саме тут і саме внизу, біля швейцара. І розумів, що його прагнення до незалежності набуває реальної форми. Таку істоту може собі дозволити безтурботний пан. І може її плекати, мов в оранжереї. А що має робити з нею той, хто пережив кораблетрощу. Посадити її на гілку дерева, якої ледь вистачає для одного? Але наступної миті відчув, що його думка заблукала на манівці. Вигода — цього було б замало для неї. Це були б лише куліси. Лише сцена. І знову йому здалося, що він на межі двох світів і не належить жодному. І раптом йому привиділися ельзаські дівчата, яких із настанням темряви почали возити вантажівки; і відчув себе неймовірно далеким від неї.