Борис Пахор - Важка весна

Швейцар був дуже ввічливим, коли давав їм ключ. І вони усміхалися йому у відповідь на його щиру люб’язність.

Коли ж почали підійматися сходами, Арлетта здригнулася.

— Мінетта! Я зовсім забула про неї.

— Їжі їй достатньо, — пробурмотів він.

Авжеж, для неї має вирішальне значення — Мінетта, подумав. І виразно відчув уже знане почуття зануреності в дитячу атмосферу. Але її обличчя було стурбоване, кроки стали швидшими, немов її потрясло раптове передчуття.

За зачиненим вікном, що виходило в двір, чулося тихе далеке нявкання. Зараз ще й коти будуть на черзі, думав собі, і бачив жінку, яка щодня виносить великий згорток їжі виводку котів у парку. Поспішив за нею, бо вона майже бігла, і був задоволений, що сходова клітка гарна, майже елегантна; ні за що на світі не хотів би, щоб вони тієї миті опинилися на убогих сходах із неприємною атмосферою довкола.

— Не поспішай так, — сказав, але більше для того, щоб перервати гнітючу тишу, ніж від бажання її затримати. А коли потім відчиняв двері, збагнув, що незрозумілий страх вселився і в нього.

— Мінетто! — покликала вона ще до того, як засвітила світло. Через прочинене вікно до кімнати прокрадався холод із темного моря дахів.

— Мінетто! — Її голос був майже розпачливий. Обійшла шафу, ліжко, вклякла на килимі; її погляд був заворожений, її рухи гарячкові.

На підлозі була посудина з молоком, коло неї дрібки хліба.

Тоді з двору знову долинуло слабке нявкання.

— Мінетто! — І рвучко кинулася до вікна. — Моя маленька Мінетто! — І перехилилася через перила, так що її тіло зависло в темряву.

Кинувся до неї і схопив її за плечі. Але її руки судомно стискали перила, а тіло випросталося і вклякло.

— Ми її залишили, і вона впала... — І вся здригалася. — Ми її залишили, і вона впала!

— Заспокойся, — пробурмотів він. Намагався її повернути до себе, подалі від темряви і прірви. Але її руки стали ще твердішими і рівнішими. Немов закам’яніла вся, крім очей, які нестримно сльозилися і змочували розпашілі щоки.

— Мінетто! — вигукнула вона, вирвалася з його рук і вибігла.

Він побіг за нею, але вона не чула його слів. Її голосний, невтішний плач потрясав байдужі сходи.

— Моя Мінетта, — ридала вона.

— Підійди, — прошепотів він і взяв її за руку.

Але вона вже бігла до віконечка швейцара і стала перед ним, ніби засуджена перед трибуною судді.

— Мінетта випала, — вимовила вона крізь сльози. — На подвір’я випала з вікна.

Обличчя швейцара виражало ввічливу люб’язність і поштиву стурбованість. Чоловік не міг повірити, що ці двоє — ті самі, кому тільки-но бажав на добраніч, і які були такі серйозні.

— Пошукайте її, — захлипала вона. — Пошукайте її.

Швейцар вийшов з-за стійки.

— Як шкода, — пробурмотів він.

— Пошукайте її...

Тоді він обійняв її за плечі і поволі повів до сходів.

— Заспокойся, — пробурмотів він і кивнув швейцарові.

— Ну, звісно ж, — сказав швейцар. Він був високий і кремезний, з погідним обличчям спокійного дипломата. І вікно відчинив відшліфованим рухом руки, і на віконну раму ступив елегантно, немов усією своєю поставою підкреслюючи, що це не його робота, але через незвичайні обставини він її щиросердно береться виконати.

— Знайдіть її!

І її тіло ще більше заклякло в судомі, що тримала її, як напад поліомієліту. Його ж проштрикнуло відчуття підступної загрози, по той бік якої була територія небуття. Холодний подих порожнечі і загибелі, як того ранку, коли йому з горлянки на вуста виступила тепла рідина. І був вражений, бо ті почуття викликали в ньому несподіване відкриття її нового, непередбачуваного образу. Немов йому довірили опікуватися чимось, що перевершувало його можливості. І він почувався винним. Водночас обдуреним і співвідповідальним.

З відчиненого вікна тягло холодом, з темряви долинуло ледь чутне нявкання.

— Мінетто! — Її тіло пройняла дрож; так від удару дрижить дерев’яний кілок.

— Не треба так, — твердив він. — Не треба так, — повторив, немов колискову. Але її зсудомлене тіло не могло його чути. Через кроки швейцара за металевою сіткою, що натягалася і скрипіла, її тремтіння було уривчастим.

— Темно, — немов сам до себе сказав швейцар, сітка під його ногами ще сильніше заскрипіла. Тоді слабенький голосочок знову збудився і тієї ж миті згас.

І були лише її здригання перед відчиненим вікном, і темрява тихої холодної ночі. Сітка ще раз рипнула, а швейцар начебто кудись пішов і вже не повернеться. Озвався після довгої мовчанки, ніби людина, яка воліє залишатися на віддалі.