Борис Пахор - Важка весна

— Прекрасно, чи не так? — сказав доктор Лебон, коли він повернув йому позичену книгу Фройда. — І що скажете про пояснення єдинобожжя на підставі психоаналізу?

— Скажу, як тоді, коли ви мені принесли «Тотем і табу». Видно, що Фройд дає найпростіші відповіді на найважчі питання. І людина подивована, що не знайшла їх самотужки.

Лебон усміхнувся, потім пішов по стілець і поставив його між двома ліжками, в ногах.

— Ну все ж таки, — сказав Ів; на колінах у нього був часопис про кіно, який саме приніс лікар, і він неуважливо гортав його сторінки.

— У другій частині студії так тонко подано розвиток людської релігії та етики, що в нас ніде не прокидається тінь спротиву, — сказав Радко. — Навпаки, нас захоплює мистецьки стилізована досконалість речень, які зажди відповідають нелегкому, вибагливому матеріалу.

— Подумайте лишень про місце, де говориться про віру у всемогутність думки. Для нас, психоаналітиків, твердження про всемогутність думки дуже важливе. Так само, як дикуни і як діти, наші хворі плутають свій душевний світ із світом реальним.

Ів запитав:

— Маєте такий приклад серед хворих?

— Звісно.

— І?

— Нічого. Коли пацієнт зрозуміє джерело почуття образи, все буде добре. Зараз ще, мов баран, він упирається відкритому пошуку.

Знову повернувся до Радка Субана.

— Віра у всемогутність думки — магія, а ще сила слова і мови, яка і є початком справжнього людського розвитку. Це прекрасні розділи. І ще він пояснює, як віра в силу думки і бажань — що для дикунів одне й те ж саме, — ще більше загострює почуття кривди.

— Ви, звісно, дивитеся на це передусім терапевтично. Але якщо подумати, що в нашому столітті ми досі виховуємо дітей за системою про «грішні думки», то здається майже неймовірним, що ми можемо чинити насилля над сучасною людиною.

Ів насупився.

— Не забудьте тільки про нашу прогулянку, — сказав він.

— О четвертій ми домовилися, так? — Лебон подивився на годинник.

— Авжеж, — пробурмотів Ів. — Саме так.

Доктор знову посміхнувся; немов його професійне чуття очікувало від цієї розмови цікаве відкриття про мій характер, думав собі Радко Субан.

— Як на мене, у нього багато винятково важливих тверджень, — сказав він. — Передусім оте про людську свідомість чи про те, що Фройд називає «над-Я». Ми задоволені, коли зрікаємося поганого вчинку, нас пече сумління, коли його зробимо. Для Фройда свідомість зайняла місце батьків і вихователів. І це велика і водночас втішна правда, бо вона усуває в нас усвідомлення реальності голосу всемогутнього і суворого Бога.

— Мсьє Субан — агностик, — сказав Ів і в’їдливо посміхнувся.

— Ні. — Лебон встав. — Сучасний світ справді повинен знайти нові дефініції для всього, почавши, скажімо, з ідеї про батька, бо ідея Бога є проекцією ідеї батька. Вже сама можливість появи і популярності диктаторів свідчить на користь цього.

— І це очевидно, вам не здається? Справді, диктатура завжди зумовлена внутрішнім, економічним і соціальним станом якоїсь країни, але на цій лише основі диктатор не зміг би досягти такого виняткового, напівбожественного становища.

— Диктатури мають успіх, бо ідея батька представляє вірність своїм думкам, незламність волі і рішучість у діяннях. Сучасне суспільство є великим скупченням хитань, суперечностей і релятивності.

Ів стягнув ногу з ліжка, хитро дивився на неї і чекав на знак.

— Так, — сказав Лебон. — Четверта, знаю.

Вона не приїхала. У листі Жозефіни було сказано, що вона нездужає і тому не може вирушити в дорогу, але навіть якби могла, батько був би проти, бо каже, що робота в санаторії зовсім не підходяща для молодої дівчини. І до щирого Арлеттиного вітання додає і вона, Жозефіна, своє власне, і хай він їй вибачає, що не повідомляє йому гарних новин.

Відчуття загубленості, яке пройняло його, було схоже на тишу, в якій зачаїлася смерть; неозора пустеля в нерухомому безголоссі. І не витримав, пішов до лісу, хоча було холодно, а дощовик, який йому дав Червоний Хрест, не годився для приходу зими.

Лише тепер він помітив, що грудень наближається до кінця, і ось-ось настане Різдво. Але як не намагався, не міг зрозуміти, що саме святкуватимуть люди і з чого саме радітимуть; розумів лише, що на Різдво має бути мороз. Якби Арлетта була коло нього, то весело сказав би, що люди радіють із того, що залишилися живі, і у вифлеємському дитяткові вбачають народження нових надій. А так залишався лише мороз, який щипав за щоки. І найгірше було те, що таборовий світ більше не був для нього тією єдиною дійсністю, в якій би міг знайти собі точку опори. Знав лише, що кілька місяців тому, в темному лісі, він міг жити тією дійсністю. А тепер у свинцеве небо стирчали лише голі штурпаки. Бо він знову пристав до людського середовища, полишив мертвих і демонічні картини їхнього кінця. Тепер і ця нова дійсність вислизала від нього, бо він втратив Арлетту. Втратив її, — у цьому вже годі було сумніватися. І був безсилий. Засуджував її, що виявилася такою слабкодухою. Засуджував водночас і себе. І відчував, що все закінчилося, але все ще не наважувався навіть уявити, що її вже нема.