Борис Пахор - Важка весна

Непокоїла лише думка, що після огляду його переселять з тієї кімнати; але станеться це не сьогодні, і, ймовірно, й не завтра. Якщо матиме в своєму розпорядженні всю ніч і ще завтрашній день, здавалося йому, зможе зосередитися і впорядкувати свої думки й віднайти для них провідну нитку. Але водночас він розумів, що тепер не має права бажати ще однієї ночі чи одного дня, бо це лише частина його підсвідомого самозахисту в загубленому світі, ледь не з того моменту, коли вервечка товарних вагонів відбула з трієстської товарної станції, і він, скоцюрблений на підлозі, намагався ще дужче підібгати ноги, щоб їх якось укрити пальтом. Як давно все це було! І ще зараз пам’ятає, як сподівався на те, що сукно товстого чорного пальта слухняно розтягнеться. Хоча потім утямив, що тіло його щільніше не стиснеться, більше не скоцюрбиться; і врешті його ноги перетворилися на задубілі кінцівки, від яких ця задерев’янілість потроху розповзалася вгору. І відчував: буде краще, якщо його думка зосереджуватиметься лише на щиколотках і ступнях, ніж на всьому тілі, що всією своєю видовженістю лежало на підлозі товарного вагона. Коли ж подумав про вагон, — засніжені простори, якими подорожували, неначе стали заповзати в нього. Холод всотувався не лише крізь шпарки — а ними були всіяні напівзалізні, напівдерев’яні стіни вагона. Льодяними були й колеса, що стукотіли рейками. Пронизливо випромінювали холод і сталеві колії. І мерзлота кованого заліза розносила свою згубу повітрям. І тіла, що сиділи навпочіпках і лежали у цих важких скринях, були неначе предмети, які ось-ось уже не подаватимуть ознак життя. Тому він знову затягнув свою думку в себе, обмежив її своїм тілом, а потім ще глибше сховав усередину, якомога далі від кінцівок, бо їх могло б торкнутися дихання баварського снігу. Надворі була ніч, і давно вже лишилася позаду станція, на якій чахкання локомотивів піддалося рівномірним сигналам електричного дзвоника, що нескінченно довго вістував нове прибуття. Поодинокі голоси, які раніше цікавилися назвою зупинки, стихли. Темрява ввібрала придушені прокляття. Дрібні жарівки, які тут і там блимкотіли у вагоні, мов прив’язані за ниточки світлячки, осліпли. Хоча вони погасли, йому здавалося, що все ще бачить їх. Якийсь час вони були неначе видимі свідки тепла, яке відчував у собі, а потім за ними з’явився образ Мії. Бо це були її цигарки, котрі в цій крижаній скрині будили в ньому спогади про тепло. І хоча запаси їх потроху зменшувалися, у ньому, мов хмара теплої пари, назбирувалося вдоволення від того, що Мія з далечі простягає свою долоню над їхньою крижаною темрявою. Тоді відчув теплу хвилю, яка від дотику її долоні охопила його груди. Це були пестощі, частка любовного дійства, а водночас материнська турбота про чоловічу істоту в небезпеці. Він віддався її ніжності, неначе її долоні, як чарівний ніжний щит, могли уберегти від холодної ночі; водночас її близькість, хоча на нього накочувалася втрачена атмосфера, пов’язувала його з джерелом життя, яке ховалося десь у надрах рідної землі. Але від думок про Мію він потроху відмовлявся, бо йому здавалося, що її образ, такий беззахисний, закрижаніє на тому морозі. Краще нехай вона проникне глибоко в нього, буде в ньому нечутно присутня, мов друге серце коло його серця, ще менш чутне, ніж його, а тому й менш уразливе, ніж його. І зародилися в ньому сумніви про її долю, про наміри гестапо, і безвихідність її становища злилася з безцільністю його шляху. Над їхнім коханням загускла чорнота затемнення, а потім над тілами і душами, мов нищівний протяг, повіяла загибель. І ще з рішучішим вольовим зусиллям він викреслив Мію зі свідомих думок, щоб уберегти її від каліцтва, яке зі сталевих колод його ніг підіймалося дедалі вище тілом. Отож подумки він знову перенісся на якусь хвилю до Мії, в тепле піднебесся Гардського озера; але це не могло позмагатися з холоднечею німецького краю. Тим паче що над розбурханою водою озера вималювалися обриси засніжених вершин. Тоді він попрямував італійським «чоботом» ще нижче, і з сіцілійського берега перескочив на лівійський пісок. Побачив Гар’янське плато, жовтий порох, кам’яну стоянку, під якою в долині спочивала туніська пустеля. І бачив, як поволі розкриває зшерхлі вуста, щоб не тріснула рожева шкіра. Бо спека та вітер перетворили їхні вуста на пошерхлі рани; і коли їх змочували теплою водою, то ще більше палив подих. Літр води на день. Для них, звісно, добре, що Франція швидко здалася, отож їх хутко відправили звідти. І натягнули потім намети під пальмами недалеко від берега. Пісок, золотий і вибілений, горів, мов розпечений, а коли післяполуденний вогонь надто припікав намети і шалено дмухав з піщаного узбережжя, тіла поспішали пірнути в середземноморську водяну гладінь, щоб та порятувала їх від зубів пустелі. Там, у тому залізничному вагоні, йому здалося, що за якусь мить він зариє ступні в пісок, і він шовково вислизатиме з-під зашкарублих пальців його змерзлих ніг. І за мить він побачив кукурудзяне борошно, яке його мати, коли був дитиною, гріла в пательні і висипала в мішечок, щоб прикласти до змерзлого болючого місця. Але ці марева швидко зникли, і він збагнув, що його кінцівки стирчать з-під пальта, немов голі та босі. І намагався знову подумки перенестися у намет в пустелі, намагався розібрати зміст листа Вероніки, спробував переглянути листівки, які троє його товаришів прикріпили до полотна намета над своїми узголів’ями. Але два затверділі цурпалки внизу його скуленого тіла ще більше обважніли, аж здавалося, що вони тягнуть його вниз, немов провалюються крізь дерев’яну підлогу вагона, вислизають до металевих коліс, до сталевої колії. І знову спробував скоцюрбитися, а водночас подумав, що міг би взяти з валізки вовняну білизну і закутати ноги. Але таке рішення здалося йому святотатством, бо ніжні руки так дбайливо склали обрану білизну. Радше він спробує перетерпіти ще гірші напади холоду, ніж богохульно торкнеться освячених речей. Врешті, ця подорож повинна ж колись закінчитися, бо вже незабаром другий ранок, відколи вони вирушили з Трієстської станції. І справді, в ранковій імлі конвой зупинився на пероні, відгалуженні усамітненого краю. Потім вони йшли снігом, і голоси хижих птахів почулися знову, цього разу дратівливіші, аніж ті, на трієстських вулицях. Вони ж, усупереч цьому, відчували втіху від того, що перестали бути паралітиками і знову йшли. Так, вони рухалися, мов каліки з дерев’яними протезами від коліна і нижче, але рухи тіла були нагадуванням про життя; валізки і клунки надавали колоні легкого відтінку паломницької процесії, яка сподівалася знайти прихисток. Лише тут чи там хтось у шеренгах ступав без клунка, з руками в кишенях, і ті самотні нещасливці, схоплені десь далеко від рідні, були справдешньою подобою їх усіх, загублених на неродючій цілині, над якою витали гострі, крижані крики зляканих яструбів.