Борис Пахор - Важка весна

— Ходімо з нами! — сказала вона, підтвердивши запрошення помахом гребінця.

Тримав за пазухою куртку в сині та білі смуги, на якій на грудях на тім боці, де серце, був червоний трикутник з великою літерою посередині і номером під трикутником. Куртка була така мала, що здавалось, немов за пазухою тримає якусь шмату для посуду.

— І його фотографуватимуть? — запитав малий. — Га, мамо?

— Будь чемним, — сказала вона.

Вони були наче сім’я, що ступала широкою авеню, врятувавшись від Всесвітнього потопу, бо не було видно майже жодної живої душі; лише поодинокі автомобілі сумно проїжджали мимо, немов їх послали шукати людей, що вижили.

Хлопчак підскакував коло матері з лівого боку, а він ішов праворуч; жінка була посередині, мов вервечка між двома світами. Немов урівноважувала терези. І терези на його боці важко тягли донизу, думав він, бо на іншому боці вони вільні, як оте хлопчакове підстрибування. Можливо, грайливість дітей справді прикличе у світ ранкову зорю, подумав він, тому було б доречно позбутися цього одягу.

— Зараз прийдемо, ще трохи залишилося, — сказала жінка.

Авеню Фош була обсаджена обабіч зеленню і світлою рікою текла лісом. Десь поблизу має бути ліс. Може, Булонський? Але асфальтом повз них промайнув лише військовий джип, і здавалося, він мчить із пустелі в пустелю. І через оту асфальтову стрічку йому знову здалося, що дороги стеляться навколо земної кулі, з якої струсився весь родючий ґрунт, і вона стала схожа на череп. Лише зелень бадьорить людину, подумалося, бо тепер зелень перед ними погустішала. Це був справді початок лісу. Звідти линули звуки музики.

— Мамо! — закричав малий і потягнув її за руку. — Мамо!

І здалося йому, що й у ньому ворухнулася струна, яка вже давно була глухою. Може, за допомогою музики вдалося б зібрати докупи шматочки розбитої, розпорошеної людності. Хтозна, може, й так, хоча в Дорі смерть ставила свою музику на вході, коли колони від’їжджали на роботу та поверталися з неї. Пожвавлювала їхню ходу. Може, й так. Бо людина все здолає; музику там і цей ритм, і ці акорди в цьому лісі.

Тепер вони переходили дорогу, і він побачив, що це Луна-парк і що з-поміж дерев — бараки. Але це були веселі бараки, адже в них ховались мисливці за щастям і ганчір’яні паяци. А ще карусель, яка крутилася, мов старовинно вимріяний перпетуум мобіле. Так, Луна-парк. А там — Бухенвальд. Зупинка на людській колії. Різні зупинки, звісно. Питання лише, куди маєш квиток. Він зупинився.

— Ваш фотограф тут?

— Ви ж не йдете на карусель, — сказала вона.

Вони йшли вже повз павільйони з рушницями. Так, фотограф є фотограф, подумав він. А рушниці — рушниці. Хоча тут ними ціляться в круглі мішені з гіпсу. І білі мішені розлітаються, мов тарілки. А зараз рушниці в павільйоні гарно поскладані в рядочок, приклад до приклада, як історична зброя в музеї. І так куди краще, бо над Парижем травень, і незабаром буде кінець війни.

— Мамо! — вигукнув малий. — Дивись, он там!

— То його літак, — сказала вона синочкові.

Вони зупинилися під дерев’яним помостом, він почувався так, ніби вибачався перед смугастою курточкою; а музика гриміла, і карусель весело кружляла. Можливо, людина справді — то пустеля, то знову музика, що пускає пагін серед пустелі, мов пальма, подумав він; сьогодні задерев’яніла серед смерті, а завтра під ритм поскочиці [2] Поскочиця — народна пісня (зазвичай весела), що виконується під час ходіння по колу. знову спробує, мов той незграбний ведмідь, зробити перші кроки. Ця неймовірна людина. Ця неймовірна дитина.

Ступив на поміст, бо все треба було зробити швидко.

Матері з дітьми стояли перед касою. Товстунка з гойдливими сережками хутко приймала гроші та видавала квитки.

Так і тепер давала квитки та водночас запитувала:

— І вам, месьє?

Але не чекала на відповідь.

— Вам, мадам?

— Дев’ять, — сказала мадам.

— А вам?

Тоді сказав:

— І мені дев’ять!

— Вам дев’ять? — питала у пані. — Не гаймо часу, месьє.

— Так, — сказала пані.

— Не марнуймо часу, месьє, — ще раз сказала, коли взяла гроші.

Так, тепер він мав квиток. І чув малого, який скиглив знизу:

— Мамо, коли я піду, га, мам?

А фотограф у чорному фартусі, який швидко ставив дітей на літак, включав спалах і притискав кнопку, трохи завагався.

— Літак відсуньте геть, — сказав йому.

— Геть? — Чоловік здивовано глянув на нього. Голову трохи повернув набік і мав червоні повіки, немов раптом був уражений несподіваною образою.