Борис Пахор - Важка весна

Роздали алюмінієві горнятка і тонкі, майже метрові французькі багети, і розмову за столами заглушив брязкіт ложок і виделок. За мить принесли казан із супом і котел з гарніром, і всі вишикувалися в чергу за обідом. Потім сьорбали суп, і чувся легкий стукіт ложок по алюмінію. І все було б майже так, як у затишному садочку недільного ресторану, якби не розмови про печі та про товарні поїзди для матерів із дітьми.

Зелень звисала зі стіни, і сонце осявало половину столів та наповнювало алюмінієві миски на них.

Спочатку він зайшов до кімнати, де були дерев’яні лежанки і клунки. Якийсь старий почав порпатися в маленькому наплічнику на верхній лежанці коло вікна.

— Йдемо прогулятися Парижем, — запропонував сусіда. — Сьогодні останній день.

Він залишився на самоті.

Попід стінами і коло лежанок стояли клунки та перев’язані шнуром пакети американського Червоного Хреста; ближче до вікна, під стіною, була досить велика скриня. Отже, усі від’їжджали, поверталися додому. А оскільки це була просто розумова констатація, почуттями він залишався холодним; бажав їм щасливої дороги, але сам не хотів нікуди їхати. Мії вже не було, а без Мії Трієст був для нього, як берег без сонця, як вітрильник із зламаною щоглою. Так, він мав би переживати за долю своєї рідні; відчував, що завинив перед ними, але тепер поняття батьків у нього асоціювалося з безсенсовістю людської появи на світ. Немов зник у піску слід, що з минулого невидимо пов’язував його з людською спільнотою. Його тіло відчувало такий спротив до подорожі, що думку про неї він відкинув ще до того, як вона прокинулася в ньому. Лежати. Лежати невизначений, безмежний час. І щоб був лише спокій, навіть якби був укритий, як оце зараз, пошарпаним коцом. Бо там людина повинна була навіть уві сні бути насторожі, і врешті горизонтальність означала початок остаточного визволення. Отож тепер лежання було спокоєм без прихованих небезпек, безмежною нерухомістю; кожна клітина окремо вимагала цілої вічності для себе.

До кімнати увійшла мати з синочком, висока жінка зі ще моложавим обличчям, яке виглядає років на тридцять п’ять, коли спочиле й радісне, або ж на сорок п’ять, коли зажурене й тихе. Підійшла до лежанки посеред кімнати, взяла з торби гребінь, підвела малого до вікна і сіла на скрині. Почала його розчісувати.

Він підвівся і сів. Добре було б перевдягнутися, подумав він. Спочатку треба зняти ці жахливі чоботи. Навіщо він їх узагалі взував? Можливо, давнє бажання, ще з дитячих років, мати чоботи? У Белсні, коли їх звільнили англійські війська, їх приніс до амбулаторії якийсь незнайомець. Щоб виміняти на їжу, мінештру [1] Мінештра — густа страва з кількох видів продуктів, передусім овочів і макаронних виробів. з їдальні. «Візьми мінештру, а чоботи залиш собі, — сказав йому, — навіщо мені чоботи, як мене кашель душить?» Але той знизав плечима і залишив їх на підлозі.

Тепер узув армійські черевики, які витягнув із валізки, долонями розрівняв на постелі одяг, який йому дали в Червоному Хресті. Отаким і вийшов з-за дерев’яних лежанок, і його побачила жінка.

— На першому поверсі є ванна, — сказала вона, немов хотіла допомогти йому позбутися ніяковості. А він лише думав про те, що має черевики і що він у смугастому одязі і в розшнурованих черевиках схожий на злочинця, в якого відібрали ремінь і шнурки, щоб не міг повіситися і не спробував утекти.

Ванна була вузька і сіра, вода рівномірно текла з душу. Було холодно, але він не міг рухатися швидше, бо спирався на двері, коли знімав холошу і водночас виймав ногу з черевика. Потім знову засунув її в черевик і потягнув другу штанину. І нарешті натягнув темно-сині штани, так і не ставши ногою на мокру підлогу. Дивне, майже контрабандистське почуття вгніздилося в людині, коли вона отак перетворилася на «іншу людину», подумав він. Так має почуватися полонений, який сховався від варти і готується до втечі.

— Оце так-так, — сказала жінка, коли він повернувся до кімнати. — Неначе Новий рік сьогодні для вас!

— Трохи сумний Новий рік.

— Треба бажати чогось гарного, — сказала вона. — Тоді напевне здійсниться.

Посміхнувся, бо подумав про людську спільноту, історія якої сягає в далеке минуле і вся пройнята забобонами і символами.

— Куди подіти оце? — пробурмотів він про табірний одяг.

— Було б добре, якби ви його позбулися, — сказала вона в дзеркало.

— Хоча б фотографію мати, — сказав він.

Жінка відвернулася од вікна, відійшла до середини кімнати з гребенем у руці.