Борис Пахор - Важка весна

— Як?

А потім злякався.

— Мадам, месьє не хоче літака! — закричав. — Мадам!

Перед товстухою штовхалися матері, щоб купити дітям квитки на літак, якого він не хотів, і який щомиті міг відлетіти.

— Мадам, — сказав чоловік товстунці.

— Що таке?

А водночас сказав до пані:

— Дев’ять, адже так?

— Не хоче літака! — знову повторив фотограф.

— Не марнуймо часу, — бурмотіла вона сама до себе. — Вам, мадам?

— Та відсуньте ж його геть! — закричала тепер товстунка із-за натовпу матерів з дітьми, і чоловік у чорному фартусі знизав плечима і збентежено попрямував до літака.

— Не марнуймо часу, месьє, — сказала вона, немов задумливо та поблажливо відповідала на свою думку.

Чоловік відсунув літак, який позаду мав прилаштоване сидіння, щоб на фото здавалося, ніби дитина летить у літаку. «А її час дорогоцінний, — подумав він про розпорядницю, неначе знову вбраний у смугасту курточку, — адже зараз час знову запустився й почав бігти. Може, він тут завжди біг і за їхньої відсутності?»

— Ну от, ми це зробили, — приязно сказала жінка, коли за якийсь час повернулася з малим. — Правда ж?

Десь пихтіло танго, найімовірніше, коло каруселі, і здавалося, що ця музика комусь допомагає підняти дуже важку глибу. Скільки століть він не чув того ритму? А тепер здавалося, наче всі дні грало отак і поєднувало і давню прогулянку з Мією і Ядранкою трієстською набережною, і купи кісток, і бомбардувальники, і паяців, і літака з картону, на який сідають діти; і повішених у тунелі Дори, і карусель з човниками, схожими на пелюстки велетенської ромашки. Переможна музика великого бурлеску, в якому ті, хто плачуть, оплачують квитки для тих, хто розважається.

— Диви, мам, диви! — тягнув її за руку малий.

— Можливо, було б краще, якби я сів у літак, — сказав він.

— Будь чемний, — застерегла вона малого, немов не чула його.

— Уявляєте? Увірвався, без волосся і в тій тюремній курточці!

— Не будьте таким, — тихо мовила вона.

— Під фото тоді можна було б написати: «Засуджений у польоті».

— Це недобре, що ви такий згірчений, — сказала глибоким голосом, немов тамуючи неочікувану жалість.

— Диви, мамо! — Хлопчик миттєво потягнув її за руку. — Он там!

— Тепер почнеться нове життя, — сказала вона, не дивлячись на нього.

Вони зупинилися перед павільйоном, мов мама і тато, яким синок заважає у серйозній розмові. І шкода йому було, що він такий прикрий, а вона з ним така добра і через свою щиру прихильність запросила його до отого фотографа.

— Диви, — знову сказав малий.

У дерев’яному сараї на довгій полиці були поскладані голови з гіпсу. Широкі та вузькі голови. Рядочком гарненько: Муссоліні, Герінг, Гітлер, Чіано і так далі. Гітлерова мала навіть вуса — паперові, звісно. Дуже проста гра: дівчина тобі видає п’ять ганчір’яних м’ячів, ти маєш поцілити в голову, збити її з полиці. Голова падає, немов ти їй зламав карк. І Муссоліні більше немає. І Гітлера теж.

— Чого тільки не вигадують, — сказала жінка втішеним голосом, немов задоволена тим, що він цією штукою трохи розвеселиться. Хоча розвага примітивна, людина все ж удячна тому, хто з усього цього вилущив крихту гумору. І її синок усміхнувся, а його вуста прибрали форму метелика.

А потім дівчина зайшла за полицю і знову підняла голови. Одну за одною, всі по черзі, дебелі, неотесані, і Гітлера з вусиками з коричневого картону.

— А як вони опинилися знову на своєму місці, мам?

Вона мовчала, а він подумав, яка вона делікатна жінка, і сильна, і простодушна, а йому, мабуть, ще довго не судилося бути таким сильним і простодушним.

Малий знову згадав:

— Чому він не хотів фотографуватися з літаком, га, мамо?

Лікарняне авто зупинилося перед приміщенням, оточеним лісопарком, і коли він вийшов з машини, то побачив, як сторож зачиняє крило великої брами із залізних прутів. Сірий будинок, перед входом низькі, але широкі сходи; такі будинки за минулих століть називали замками. Тут напевно адміністративне приміщення, подумав він, коли прийшов службовець у сірому одязі й повів його асфальтованою алеєю серед дерев, поміж дрібною травою і квітами.

У кімнаті, до якої його привели, було шість ліжок. Окрім його ліжка, решта стояли порожні, застелені білими покривалами.

Так розпочалося лежання, яке перед полуднем перервала лише медсестра, поставивши суп на білий столик коло ліжка, а після обіду сестра, яка прийшла з термометром. А ще стара й незграбно-люб’язна лікарка. Вона розуміла, що йому не до розмов; і коли пішла, він був удячний, що зробила все так швидко. Ні, він не був сонний. Але хотів заплющити очі і ні про що не думати. Не бачити нікого і не відповідати нікому. Три ліжка стояли під протилежною стіною, три були з цього боку, і він ліг на середньому, щоб бути не надто близько до вікна, але й не надто далеко. Не пригадував, щоб він колись отак лежав сам, і те, що не було прикладу для порівняння, будило в ньому легке відчуття покинутості. Ні до кого й ні до чого не був причетний. Незважаючи на свою постійну присутність, табірний світ був далекою, нескінченною, туманом оповитою рівниною, а колишній світ людей так само далекий і замкнений. Це усвідомлення цілковитої самотності час від часу охоплювала виразна певність непоправної руйнації й остаточної втрати всього; але навіть той подих космічної смерті в знеможеному тілі втрачав чи не весь свій жах. Здавалося, немов дух всесвітнього ніщо нарощує його втому і водночас сповиває її в безголосий, вічний спокій.