Борис Пахор - Важка весна

— Я б хотів продати чоботи, — промовив до старого, чомусь зворушений його втомленим обличчям.

— Покажіть, — сказав дідусь, теж швидше із вдячності за виявлене співчуття.

Він швидко розгорнув шмат і показав.

— Ні, — спішно сказав старий, коли побачив вояцькі чоботи.

— Вони цілі.

— Ні! Цей товар не для мене! — невдоволено сказав старий. — Ні.

— Я дешево віддам. Дуже дешево.

— Цей товар не для мене, — тепер уже різко сказав старий і відвернувся.

І він знову змішався з потоком людей у куряві під спекотним сонцем. Цей товар не для нього! Ніби його гостроносі допотопні черевички хтозна-який крам! Ні, але ж ніхто не скаже, що в тому повоєнному зубожінні шматки старої прілої шкіри кращі, ніж гладенька і світла шкіра тих чобіт? Навіть якщо викинути підошви, залишиться шкіра для двох пар чобіт.

Зупинився з правого боку, де починалася трава толоки, поклав чоботи на землю; підрівняв їх ногою, шмату повісив через лікоть. Старий, здається, злякався, коли побачив чоботи, можливо, тієї миті навіть почув, як викрешують крок вояки паризьким бульваром у комендантську годину, і тому так різко йому відповів. Ні, мабуть, він їх не продасть. Хто ж їх купить? Кожному парижанину вночі б снилося, як вони вислизнули з шафи і самі крокують вулицями заспаного Монмартра. Епізод для повоєнного фільму.

Став і чекав, і запитував себе: чому не може переконати люд, що віддасть їх за будь-яку ціну, лише б піти геть. Можливо, кожен із них так само віддав би свій товар за будь-яку ціну і втік; мовчки затиснув би гроші в руках і пішов. Здригнувся раптом. Хтось сказав: «Харашо, харашо!»

Він озирнувся і побачив ставного російського хлопця; і це було, мов неочікуване знамення. Немов він із Ванею. Або з Васьком. З обома він носив покійників, тому була ця дружба особлива, бо потрібно було, коли клали на носилки трупи, брати їх за кістляві щиколотки і плечі. Кожен зі свого боку.

Він підняв чоботи з землі і переніс їх до росіянина. Той був високий і стояв серед цього дріб’язку, мов багатій, що прийшов скупити всю цю бідолашню.

Якийсь час він мовчки дивився на нього; багато їх таких, свавільних і безцеремонних, подумав він, хоча в такій життєвій зухвалості росіян є певна привабливість.

— Дай мені за них, скільки хочеш, — сказав він.

Але хлопець задумливо лічив гроші, немов зовсім випадково опинився у цьому нескінченному натовпі і не має нічого спільного з чоловічком, котрий носить у руках ретельно випрасувані штани, а вдома заб’ється в куток і сумирно чекатиме кінця.

— За будь-які гроші віддам, — знову повторив він.

— Стій у ряду і продаси, — сказав тоді хлопець. — Чого ти соромишся?

Потім хтось до нього підійшов, і вони разом пішли; Радко Субан кинув оком на плетиво ніг, які ступали повз нього. Мабуть, йому справді здавалося, що всі дивляться лише на нього та його чоботи. Чого він має соромитися? Хлопець таки мав рацію, ніхто його ні про що не питає, і він нічого не каже, тільки стоїть і чекає, як ота жінка поруч, яка тримає пари вовняних шкарпеток. Головне, що вони там. І всі на тій толоці учасники і водночас глядачі тієї божевільної історії двадцятого століття.

Може, йому справді соромно — перед тими, хто згорів у печах? А може, він повинен уявляти їх у тій німій виставі, яку оповила курява і палить сонце, подумалося йому.

Тоді хтось закричав: «Поліцаї! Поліцаї!»

І море голів ураз схилилося, мов над ними загуркотів літак; зігнулися, щоб позбирати з землі свої речі, і розбіглися. Так розбігаються перелякані мурахи і несуть соломинки врізнобіч. Чоловік затиснув черевики під пахвою, безрукавка сховалась за пазухою, фотоапарат зник у кишені. Радко Субан тримав чоботи при животі і йшов повільно, немов на прогулянці.

Курява здійнялася хмарою, люди розсипалися полем, мов розкидані парашутисти, які щойно повискакували з літака і не знають, що їм робити на оцій випаленій трав’янистій землі.

Він тихо вилаявся, як лаялася б кожна людина на поліціянта, а водночас подумав: добре, що бодай поліціянти нагадали їм про людську гідність. Хтось же нас повинен привести до тями.

Люд, що був порозбігався, потроху почав збиратися знову. Хтозна, чи справді була поліція; натовп може запалити лише саме передчуття, дуже займиста ця матерія — натовп. Так він знову опинився коло жінки з вовняними шкарпетками в руках.

— Двісті франків, — сказала вона.

— Двісті франків! — здивовано вигукнула якась дівчина. Але не дивилася на її шкарпетки, а тим паче на його чоботи.