Борис Пахор - Важка весна

Метро мчало крізь тунель. Раптом його осяяло світло нової станції, і він почувався, мов підводник, який час від часу запалює ліхтар. Якби ж то він не був таким кволим, оце б присісти десь у куточку. Хоча б на підлогу. Те, що він поїхав виставляти перед паризьким натовпом свої чоботи, було великою дурницею; тепер вони з Арлеттою квити. Її провина, що проміняла його на солдатський клуб, нічим не більша, ніж його, що поніс продавати взуття своїх катів. Хтозна, що вона робить зараз? У всякому разі, тепер би він відповідав їй приязно. Немов за півдня, проведеного на тому полі, він став мудрішим і не таким суворим, бо усвідомив, що від колишнього світу потрібно потроху відділятися. Раніше чи пізніше, але треба. Так само, як і дитина мусить відділитися від материнської утроби, і нічого тут не вдієш. І це краще, вона ще навіть не уявляє страхіть тієї атмосфери; адже це не товар для експорту. І при цій думці йому захотілося опинитися в своїй кімнаті, щоб якнайшвидше побачити її.

На станції Барбес-Рошешуа він вийшов, щоб перейти на іншу лінію до Етуаль. Майже півгодини їзди, якщо не більше. Пасажирів у новому поїзді стало трохи менше, він сидів, поклавши згорток з черевиками коло себе. Він ще геть ні на що не здатен. Випростав ноги, і здавалося, що вони ватні. Але добре було ось так сидіти, а залізний потяг щоб ніс його невідь-куди. При такій знесиленій втомі, мабуть, і смерть легка; адже сухі, вкрай зневоднені тіла на сінниках вмирали завжди тихо. А зараз це відчуття здавалося м’яким і заколисливим благом, що триватиме вічно. Пігаль. Може, було б найкраще, якби людина могла жити тут, на Монмартрі. Сховатися в тісних вуличках за монмартрівськими вітринами, у іронічних барвах Тулуз-Лотрека і, може, зустріти котрусь із його жінок. В еротиці, насиченій столітніми спогадами і долями, людина швидше відшукала б ґрунт, щоб сховати своє оголене коріння. Навіщо, приміром, згадувати домівку і прагнути вернутися, коли там уже не залишилося нікого, кому б він міг звіритися про свої відвідини пекла? Мії вже немає. Тому сучасний Одіссей не марить Ітакою. Байдуже йому, де він пристане до берега. І, швидше за все, у нього не буде свого Гомера. Бо Гомер двадцятого століття мав би бути водночас і Гойєю, і Босхом, і Пікассо, і ця нескінченна історія мала бути виражена водночас у словах, малярстві та музиці. І навіть такий майстер не зміг би пояснити людству, що з ним сталося. Зупинка Кліши. Ет, облиш це; з Арлеттою він залюбки опинився б на Монмартрі. Вона б осяяла все довкола себе особливим сяйвом. І тут, під площею Пігаль, він не має права дорікати їй за танці. Її легковажність набула особливого чару в Мулен Ружі. Хіба не заради неї ти сюди приїхав? Чого приховувати? Станція Курсель. Дивовижно, як плине час, коли тебе полонить хвиля приємних думок, ось-ось уже буде Етуаль. Врешті, коли вона гризла стручок квасолі, він хотів її поцілувати. Але тієї миті подивованість була більшою за це бажання, отож він навіть не міг його усвідомити. Взагалі-то таке бувало й раніше, — ось тоді, коли вона стала навшпиньки між відчиненими дверцятами шафи й шукала флакончик. Струнке тіло було прямо перед його обличчям, і її білий халатик торкався його щік. Станція Етуаль. Тріумфальна арка. Хто знає, як би вона поводилася, якби я спробував її поцілувати? Звісно, не так відразу і без підготовки. Мабуть, вона б сильно не пручалася, тільки б потім щось у своєму стилі зауважила. А може, вона була б ніжною, хто знає. Але до чого всі оці міркування? У всякому разі, те, що її рука так міцно його стискала, — добрий знак. Якби ж тільки він міг покласти долоні на її стан... Може, тоді б увесь світ довкола змінився б, і він наче тримав би в руках посудину з соком життя, який йому пропонує природа. Так, для початку долоні легко, без пристрасті лягли на її груди. То був би перший дотик до берега життя. Він був би рішучим, а водночас безмежно зворушливим, бо ціле тисячоліття минуло, відколи це сталося з ним востаннє. Якщо то взагалі був він. Головне, тієї миті він не був би гарячковим і пожадливим. Це б усе зіпсувало. Звісно, багато залежало б і від неї; якби вона відсахнулася, то в жодному разі він не смів би рвучко й пожадливо кидатися на неї. Тоді б усе втратило свою цінність; такий його напад зродив би поміж них усі потоплені примари. Ні, початок мав би бути м’яким, а рука ніжна, мов рука повитухи при важких пологах.

Він вийшов і сів перед кав’ярнею.

Зіперся на спинку стільця і схрестив ноги. Це вперше він почувався так розкуто, вперше, відколи повернувся. Може, причиною цей краєвид, може, Єлисейські Поля дають таке блаженне відчуття? Бо навіть така дивовижна розкіш — недостатньо велика облямівка для чоловіка, який знову віднайшов своє місце між людьми. Може, це також і завдяки Тріумфальній арці й загонам, що крокують нею 14 липня, на річницю Кастилії? Завдяки урочистості, яка панує тут? Свобода, братерство і рівність усіх людей. Напевне. А ще віра в людей у Парижі. Та й сам Париж. А ще завдяки французькому абсенту з полину, який нагадує Крас. Людина почуває себе тут немов на узбережжі. Немов над нею великі тенти від сонця, і мол Сен Карло, і ось-ось причалить пароплав, і на берег вийдуть пляжники...