Борис Пахор - Важка весна

— З Богом, месьє, — сказала жіночка.

— З Богом, мадам.

Він усе ще стояв на місці, хоча радше пішов би за нею. Мов той, на кого ніхто не чекає, кому добре незалежно від того, чи піде кудись, чи залишиться на місці. Не мало значення, візьме він чоботи й піде, чи залишиться стояти коло них.

Він не дивився на них і тому ще виразніше відчував їхню присутність. Добре знав, як він виглядає з тими чобітьми коло своїх ніг; і саме тому, що жодного разу не подивися, ще виразніше бачив їх і себе. Якби могло статися чудо, і вони б раптом зникли з землі. І знав, що нічого не станеться. Лише людей було дедалі менше, вони відтікали, мов безшумна вода. І той зниклий гул тисячного люду був таємничо-всесвітнім, мов нечутне обертання землі. Тепер би мали й чоботи зникнути, оповитися туманом жовтуватого пилу. Але не зникнуть, бо людина має пройти через всі випробування і не сміє розраховувати на чудо. Якби їх хтось нишком украв, усе б вирішилося просто. Але хто ж поцупить взуття, яке є символом зла і, може, саме зло? Навіть якби француз був босим, чи не орав би він радше босим, ніж мусив би взути оті чоботи?

І саме він чомусь мав принести на продаж такий товар. Ніхто не пропонує нічого схожого, і нічого дивного в тому, що чоботи ніхто не помітив. Це добре, що ніхто не визвірився на нього за те, що він виставив їх — як нагадування про джерело всіх нещасть.

Людей меншало. Лише де-не-де юрмилася купка людей, немов слухала нечутного промовця. Оголене поле підставляло під сонце жовтаві плями своєї шкіри, яку сушила спека, перетворюючи на пергамент. Усе — немов суха і муміфікована історія, земля і людина на ній, подумалось йому. А наступної миті стрепенувся, немов злякавшись, що його тіло зсохнеться, як та мумія. Схопив чоботи і пішов; викинув би їх геть, але інстинктивно відчував, що мають залишатися з ним, бо були свідками його сьогоднішнього приниження.

Курява потроху осідала, вже вщухли людські пристрасті, але сонце знов набуло своєї неймовірної жаги. Він спочатку тримав чоботи в руці, потім засунув їх за пазуху. Так почувався впевненіше. Наближався до прилавків, там ще подекуди юрмилися, лише декотрі зупинялися і мацали шматки старої, сяк-так порізаної шкіри. Краще б пошматували оці кляті, подумав він, а наступної миті збагнув, що вже несила їх нести далі.

Йдучи повз прилавок газетяра, купив газету. І подумав, що, мабуть, лише Арлетта могла б його зрозуміти. Хтозна, чому подумалось про це саме зараз, адже все закінчилося? Йшов повз прилавок із жіночими панталонами і прийшов до моста, під яким стелилася широка дорога; нею мчали автомобілі, немов гралися в якусь гру в своєму окремішньому світі.

Відійшов на узбіччя і сперся на бордюр. Зняв одного черевика і поклав його на бордюр, узув чобіт. Трохи нітився через людей, а ті йшли собі і не звертали жодної уваги на нього. Але якщо для людини світ став її домівкою, то вулиця — лише коридор у тій домівці. Втішився, що штанина тепер приховала чобіт. Потім взув другий чобіт, а при цьому кілька разів пострибав уздовж бордюра, бо нога не хотіла лізти в халяву.

Тепер на бордюрі стояли черевики й газета. Розгорнув її, й побачив на першій сторінці фото світловолосої Ірми Грьосе серед союзницьких вояків, які Галантно простягали їй руки, аби допомогти вийти з вантажівки. Мабуть, її везуть на суд, але щось надто Галантно, як для вбивць отих німецьких дівчат, подумав він. «Яка гарна дівчина!» — скажуть якісь прості люди. Навіть, немов чує їх: «Як шкода, що вона має померти, така гарна дівчина». Саме так і скажуть. Бо тих дівчат, яких світловолоса Ірма наказала спалити, отих дівчат не вдалося сфотографувати. Хіба можна сфотографувати дим?

А ми продаємо собі безрукавки, платівки, американські цигарки й черевики, подумав він і швидко загорнув черевики в газету.

А за мить знову розгорнув і поклав черевики так, щоб підошви закривали Ірму та її кучері.

Це дріб’язково й безглуздо, подумав він і засунув згорток за пазуху. І знизав плечима. Все це не має сенсу — швидкі автомобілі, які мчать у кам’яній ущелині під ним, і ті люди, які йдуть мостом.

І поволі пішов до зупинки метро.

У вагоні була тиснява. Він почувався втомленим, бо до полудня простояв на ногах, тоді як зазвичай цілими днями відлежувався. Але, незважаючи на це, йому було приємно відчувати таку тісну пов’язаність із людьми. Всі вони кудись поспішали у справах; і це були інші люди, аніж ті на блошиному ринку. І він розумів, що потроху забуває те поле. Немов воно його зовсім не стосується. Це справді гарна властивість — повністю забувати. І він пригадав інше дополудня, коли із отією жінкою й дитиною йшов фотографуватися, і фотограф не хотів відсунути літака. Це також відбувалося немов не з ним. Ця здатність знеособитися була напевно теж родом звідти , а ця своєрідна свобода, що день за днем витісняла минулі події, тієї миті не здалася йому неприємною. Втома, яка робила важкими його ступні і коліна, давала відчуття легкої апатії, а тому він був вдячний натовпу, що полонив його. Метро мчало і торохкотіло нескінченними тунелями. Коли двері на зупинках відчинялися, люд вихлюпувався спочатку назовні, а потім з перону вливався всередину. Інколи під час їзди лунав гудок; ось як тепер на станції Шато Руж. Він поправив згорток за пазухою, аби той не ковзнув на підлогу, і сказав собі: яка прекрасна назва зупинки для підземної залізниці. Червоний замок. Прекрасна назва. І замок гарний, якщо справді червоний, а мав би бути, якщо вже його так назвали. Темно-червоний серед зелені. Мов Мірамар, коли захід сонця осяває його рожевим промінням, і здається, ніби його залили червоним вином. Звісно, тоді й море червоне, не лише замок. І виноградники, що терасами здіймаються схилом догори. Він би із задоволенням проїхав отак поїздом повз Мірамар і подивився на овальну синю затоку під стінами замку, човни на прозорій воді, просторі різнобарвні сонячні тенти перед рестораном, пароплав, з якого пляжники виходять на дерев’яний причал. Червона фортеця. Може, вона там, нагорі, зовсім не червона. Але коли твою подорож під землею супроводжують такі назви, то здається, що ти мандруєш чарівним світом, який є таким, як ти захочеш, як ти собі уявляєш це місто над собою.