Борис Пахор - Важка весна

— І що тепер?

— Я поїхала, як бачиш!

— По свої речі?

— Так, він мені погрожував і навіть пригрозив, що приїде по мене. Але він не зважиться.

Тієї ж миті простягла руки і пригорнулася до нього.

— О Радку, допоможи мені.

Торкнувся її волосся.

— Ти мала б поїхати зі мною, — сказав він, коли вона притискалася своєю щокою до нього, немов готова до будь-якого його рішення. — Але навіть якби це було можливо, ти б не мала відваги, і тобі не дозволило б сумління поїхати зі мною без згоди батьків.

— Радку, я така слабка...

— А якби я сказав тобі почекати, коли я приїду по тебе, ти теж не насмілилася б поїхати без їхньої згоди?

— Тоді все було б інакше, я б увесь час готувалася до від’їзду.

— Тоді почекай на мене.

— О, мій Радку.

— Я не сказав нічого нового.

— Сказав! Того ранку, коли ти розповідав про тих дівчат, я для тебе вже нічого не значила.

— Твій від’їзд тоді відібрав усю твою чарівність. Це була вже не ти.

— А тепер?

— Досвід тих днів змінив тебе. Твоя чарівність, якщо ти будеш ще веселішою, повернеться знову.

— Я вже весела, Радку.

І закружляла кімнатою, підійшла до валізки і підняла кришку.

— Я привезла тобі пляшку одеколону, — сказала вона і дістала з-поміж білизни скляну пляшечку.

— Півлітра? Не пам’ятаю, чи я колись захоплювався такою розкішшю.

— У поїзді мусиш чимось вмиватися, хіба ні?

Тепер це була майже справжня Арлетта, подумав собі. Але коли була знову поруч нього, в атмосфері ще не було того простого щастя, яке кожен її порух перетворювало на ще незнану цінність.

Здалося їм, що вони довго мовчать.

— Радку, — прошепотіла вона несміло.

— Так?

— Отже, мої чари таки зникли!

— Ні. Але кожен з нас по-своєму зрадив одне одного.

Її рука пошукала його лікоть.

— Усьому виною моя нерішучість.

— Більше винен той, хто не вміє відділити пекельний світ від звичного повсякдення.

— Легше відділити, ніж сприйняти.

— Важко підкоритися дійсності, в якій по той бік пекла люди залишилися істотами, котрі дбають про відбивну, про новий одяг і хмуряться, коли їхні очі зустрічаються з фотографіями з Белсна.

— І котрі плачуть через смерть свого кошеняти...

— Але вони не винні. Вони не мають примар, які ґвалтують їхню повсякденну дійсність.

Потім вони мовчали, і здалося йому, що невиразний шум вуличного руху має цілком товаристський призвук.

— Треба занурити руки у дійсність, немов пекар у тісто, — сказав він. — Робити щось, і мати відчуття, що корисний.

І знову мовчав.

— Пам’ятаєш того Віхертового біженця, який сховався у лісі? І це реальність, тільки короткотривала. Неможливо довго залишатися пораненим звіром і нападати на кожного, хто наближається до твого барлога.

— Можливо, життя серед густих дерев все ж було б якимось порятунком, — тихо сказала вона.

— Тобі б швидко набридла самота.

— Але ліс — це не самотність. Там багато живих істот — дерева і все, що дихає і рухається коло них.

— Будь-яка самотність була б втечею. Це нічого не вирішує. Я радше буду серед неспокійного міста і житиму його долею.

Здавалося, крикливий газетяр навмисне зупинився саме під його вікном; її тіло було окремо від нього, і здалося йому, що мусить знову його завоювати, бо вилучив його зі свого світу. Десь з’явилася тріщина, і крізь неї повіяла непрохана порожнеча. Але водночас її тіло під біло-сірим костюмом було таким рідним, жило для нього, було щепленим до нього. І він бажав її, хотів доторкнутися до неї, щоб повернути її чари. Достатньо було лише одного слова. Лише однієї сонячної усмішки. Лише поруху руки з тоненькими лініями на долоні. Лише дотику її грудей.

І хоча усвідомлення цього не було достатньою гарантією майбутнього, він відчував, що її чари вже повертаються, вони вже поруч, десь зовсім близько.

Трієст , 1957

Борис Пахор (нар. 1913 р.) — сучасний словенський письменник, лауреат престижних літературних премій, представник словенської меншини в Італії. У творах Пахора спогади про життя в’язнів фашистських концтаборів переплітаються з філософськими роздумами про світ і споконвічні людські цінності.

Роман письменника «Важка весна» вийшов друком у 1978 році, його перекладено французькою, німецькою, англійською, італійською мовами.

Радко Субан, словенець із Трієста, навесні 1945 року прибуває до санаторію для хворих на сухоти в передмісті Парижа. Позаду — важкі часи гоніння на словенців у фашистській Італії, робота санітаром у німецькому таборі смерті, попереду — лікування в санаторії, повернення до мирного життя. Буяння французької весни, вирування звільненого Парижа та цілюща природа його околиць стають не лише транзитною зупинкою на шляху повернення додому, а й рятівним містком між смертю та життям, подолати відстань між якими наснагу дають весна та кохання...