Борис Пахор - Важка весна

Став і думав про те, що табір остаточно спорожніє, коли сходинками догори до вантажівок віднесуть іще живі тіла з останнього бараку. Саме через цю мить відпочинку його так схвилювала тиша в нерухомому вересневому повітрі. І зрозумів, якою зрадницькою є ця тиша, бо за годину чи дві, коли їх там уже не буде, вона вкриє всю вогезьку гору, і від них не залишиться жодного сліду — ні на терасах, ні в повітрі. Все сховає тиша, все, немов глухоніма, триматиме в собі.

І почав спускатися додолу до бараку, який ще чекав на допомогу.

Тоді побачив тих, хто поспішав, хто рушив сам. Були нечутні, яку всі ті дні, коли лежали і своїми кістлявими кінцівками витискали заглибини на вологих солом’яних матрацах; вони не турбували тишу, що вигрівалася під вангогівською розпеченою кулею, яка висіла високо над горою. Мабуть, незвично напружена тиша підняла їх з лежанок, і вони вибрели на світло, — худі примари, які вже не чули навіть шерхоту своїх босих ніг. Тіла в сорочках до стегон. І коли гойдалися терасою, махали руками, щоб утримати рівновагу, немов великі птахи, які погубили пір’я, і від яких залишилася лише купа жовтих кісточок. Коли ж добрели до сходів, почали вибиратися догори, з останніх сил рятуючись від безодні, де на них чатував вічний вогонь. Потім почали повзти сходами, навпочіпки, як великі водяні комахи, обсмалені павуки із впалими сідницями, поволі-поволі-поволі, немов кожен рух дерев’яних стегон — останній. Потім був нескінченний відпочинок у сонячній тиші , аж поки десь з-поміж тої мішанини кісток і відмерлих нервів не стріпонулося усвідомлення того , що сонячне коло — нещадний ссавець , який вип ’є з них останні краплі життєвого соку. І тоді раптом затверділі кінцівки по-жаб’ячому потягнулися до наступної сходинки , ракушник вчепився за неї. І знову ось так спочиватиме цілу вічність , а в цей час перед ним лізе ще інший , і на верхній терасі ще один — плазуни , які час від часу підіймають свою голу черепашачу голову в зрадницьку мовчанку королівства темряви...

Зупинився, бо засумнівався, чи правильно порівнювати ті тіла з молюсками. Може, справедливіше буде просто розповісти, як вони спробували врятуватися ще до того, як до них прийдуть із ношами, дуже боялися, що після того, як табір спорожніє, есесівці переб’ють немічних, і їхня доля буде вирішеною.

Вечірній рух на вулиці жвавішав, а він знову повернувся до питання, як передати образи уже далекого, але для нього так само живого світу.

Тоді почувся стукіт.

І водночас: «Можна?»

Це був її голос у прочинених дверях; і вже за мить її холодне від зимового вечора обличчя було коло нього, і йому здавалося неправдоподібним, що його долоні потопають у золотавому жовтому хутрі її короткого пальтечка. Ні, цю радість не можна було порівняти з жодною попередньою, бо жодного разу небезпека втрати не була такою реальною.

— Я так боялася, що вже не застану тебе, — прошепотіла вона.

— Як бачиш, я чекав на тебе.

— І ти так холодно від’їжджаєш, — сказала, мов сама до себе.

— Холодно? Трохи послабив обійми, щоб зазирнути їй у вічі. — Не хотів би я знову пережити ті дні, відколи ми розлучилися.

— А я, Радку?

І ще тієї ж миті вигукнула:

— Ох, я вже зварилася в тому пальті!

Коли зняв одежину з неї, побачив, що вона була в біло-сірому костюмі, немов молода жінка, що зраджує чоловіка зі своїм колишнім коханцем.

Сіли на край ліжка.

— Мабуть, і тобі було нелегко. Але ти хотіла вдовольнити батька цими відвідинами. — Вона така серйозна і сконцентрована, думав собі, немов за ці дні подорослішала.

— Розмовляла про сторонні речі, в той час як їхні очі оцінювали тебе, мов теличку на ярмарку. О, як я себе ненавиділа!

— А успіх?

— Батько блаженствує. Альфред йому, мабуть, сказав, що я зачарувала його батьків.

Рвучко захитала головою.

— Але яке мені до цього діло! Хотів, щоб я прийняла запрошення, — я це зробила, догодила йому, щоб у хаті був спокій. Тепер для мене ця справа завершена.

— Але для нього — ні, адже він не хоче, щоб ти повернулася до роботи.

— Атож, — замислено одказала вона.

Потім здивувалася.

— Так тобі Жозефіна і про це написала?

Сиділа з похиленою головою, хвиля золотавого волосся закривала її щоки. Подумав, що вони нескінченно далеко одне від одного, і він не знає, як знайти дорогу до неї. Відгорнув їй волосся з обличчя і притримав рукою її підборіддя.