Борис Пахор - Важка весна

Йшов повз загорожу, і здавалося йому, немов залізні прути — межа в’язниці, що тримає його в полоні нерозв’язаних суперечностей неприязної зимової ночі. Ніби вже ніколи не повернуться ті тіла і не вмостяться на плетених лежаках, а тому зібгані сірі ковдри на них — немов завершена, незмінна дійсність. Нікого вже не грітиме їхня вовна. І знову повернулася до нього атмосфера похорону, тим паче, що були ковдри на лежаках саме такими, як і там. І відігнав від себе ті образи, але вони знову повернулися. І чув того, хто казав: «Може, мав десь жінку». І того, хто зауважив: «Ніхто не відгукнувся».

Телеграму, яку принесли під час сніданку, він сприйняв так спокійно, немов чекав на неї; бо звістка про операцію хоча й не була бажаним порятунком, все ж належним чином вписувалася в розвиток подій. Тим паче, що розв’язка надійшла здалеку, і будь-яка його участь у ній була виключена. Доказом цього була й байдужість, з якою прийняв цю звістку. Він розумів, що діти прив’язані до своїх батьків, братів і сестер, і коли їм загрожує небезпека, вони бояться їх втратити; але водночас почувався непричетним до всього цього. І відчував неприродність, майже гріховність такого стану; але не міг його приховувати і не бажав змінювати. Він любив Відку і бажав їй здоров’я і успішної операції, але цей рефрен повторював механічно, немов замовляння, вимовлене сумлінно, але без віри.

І через від’їзд у нього склалося відчуття, немов десь на дні серця затверділо, заледеніло озерце, яке лише одним дрібним знаком, дотиком тонкого сонячного промінчика могло збудити до життя. Але покидав санаторій пригнічений, бо знав, що чуда не трапиться, і лише тоді, коли спускався схилом до широких залізних воріт, зрозумів, що від’їжджає звідси насправді.

І на вигляд був спокійним, у руці тримав маленьку потерту валізку, яку взяв у вояцькій шафі в Берген-Белсені. У ній було кілька таблеток танналбіну, слоїк червоного пронтосілу, пінцет, гумові рукавички з есесівської амбулаторії, сорочка від піжами покійного старого бельгійця. А також записки на жовтих аркушах і листи. І в сіруватому дощовику, з маленькою валізкою в руці був схожий на футболіста, який задля недільної зустрічі з чоловіками з сусіднього села вийшов на сільській автостанції. Водночас саме цей образ, з його пригніченою бездумністю, приносив почуття зв’язку з простими людськими діяннями.

І трохи втішався тим, що на прощання повідомив їй, що перед від’їздом буде там, де вона декламувала йому про мрійливі сади; але водночас був серйозний, мов тієї миті, коли вони з Нікосом поверталися від покійника. Хіба саме такі люди, як Нікос і він, не приречені на повну самотність? Мабуть, Нікос мав рацію, всупереч усьому треба знову почати цінувати години та дні; думка, що мрії знайдуть своє втілення в повоєнному світі, була ілюзією, видимість якої вони відчули, коли на мить прорвалася завіса порожнечі.

А коли автобус минав знайомі поля, він побачив її — як вона гризла зелений стручок — і йому враз захотілося підійти до шофера і попросити зупинитися, мовляв, забув щось дуже важливе. Натомість лише витер туманець зі скла, автобус уже мчав до ріки, що звивалася серед замерзлих полів.

Холодний свинець грудневих хмар і владнання справ із розсіяними службовцями дали відчуття реального дотику з діловим містом серед зими. Мусив довести, що він — справді він, і що справді народився коло моря, а не на вершечку гори. Він стримував себе, щоб не засміятися у вусате обличчя чоловіка за письмовим столом, і водночас прощав йому його бюрократичне єство, бо зволікання з від’їздом збільшувало ймовірність зустрічі з Арлеттою.

Звісно, він шкодував, що вдома опиниться на день пізніше, але радість, яку відчував від того, що не може поїхати відразу, була захищена від докорів сумління консульськими параграфами. І оскільки надія ще раз побачити її пов’язувала його з терасою, лежанками та Івом, він зателефонував Лебону.

Завдяки старовинній штукатурці і білим халатам лікарів санаторійна їдальня нагадувала про Пастера. Вони змушені були розмовляти голосно, щоб перекричати гамір численних столів. І сусідство з неврівноваженими пацієнтами аж ніяк не впливало на добрий настрій чоловіків у білих халатах; так що запрошення на обід у психлікарню анітрохи не видавалося дивним, і така зустріч із повоєнною атмосферою великого міста, незважаючи на свою символічність, не була неприємною. Тим паче, що Лебон був утіленням ввічливості, і коли згодом повів його до свого кабінету, вони йшли, немов колеги по професії, які обговорюватимуть суперечливі діагнози.