Борис Пахор - Важка весна

— «Ти його вже не носиш, бо непристойно погладшав», — зауважила сьогодні зранку мама, — сказав Лебон, коли витягав із шафи грубе сіре пальто, і його завжди спокійне обличчя виглядало трохи збентеженим.

— Коли приїдете додому, віддайте його комусь.

Але щоб урятувати лікаря зі скрутного становища, він не дав йому закінчити думку, хоча й сам здивувався з простоти, байдужкуватості своїх слів:

— Дякую, докторе! Прекрасне пальто, мене не впізнають у ньому.

І на вулиці справді відчував, що не впізнає себе. В теплі подарованого пальта мав відчуття, що закутаний у щось нещире, щось чуже, хоча сукно давало благословенний прихисток його тілу. І привиділася йому ранимість тіла в дірявому одязі на студеному морозі, і бачив Круппові вагони, чотирикутні ящики, які везли трупи крізь сніг і ніч. На тлі цих візій грубе пальто, що прикривало його коліна, і піднятий комір, що кутав його вуха, здавалося казковим предметом. Звісно, твердив собі, зараз він іде повз паризькі крамниці, він уже не там, і знав, що вдячний Лебону і його мамі, та все ж був замало подивований. Ніби це було якось природно, що раніше не мав пальта, а тепер має.

І знову себе переконував, що це дарунок щирого серця подорожньому, який врятувався від погибелі; але це не було справжнє емоційне переживання добра. Просто зараз він був одягнений у пальто, а можливо, за годину чи дві буде вже знову без нього. Так само без пальта, голі та босі, на снігу — завтра, післязавтра чи через рік можуть опинитися і доктор, і його мама...

І відганяв ці думки від себе, і казав собі, що їх приносить свинцеве небо, і ще глибше засунув долоні в глибокі кишені. Йому було байдуже, що навколо нього Париж. Міг бути і Галле, і Мюнхен. Існували лише мороз і безсенсовість усього. Людська історія, для якої пам’ять нічого не вартує, а тому вона ніколи не стане дорослою. Але вже наступної миті добре знав, що подолає цю безсенсовість — це питання часу, коли він знову почне усвідомлювати, що думає про неї, і що саме через неї сів у метро, яке їде до вулиці Ріше, де знаходиться «її» готель.

Тепло, яке йшло від батареї, було для ніг, — мов тепла дружба, ненав’язлива, але водночас благодатна. Він був уже не в тій кімнаті, з якої відкривався вид на мансарди, він не хотів її. Це вікно виходило на вулицю Ріше і по той бік густої сітки жовтих занавісок здіймався гул транспорту. Він спеціально вибрав кімнату з вікном на вулицю, щоб їй, якщо вона, звісно, приїде, не перешкоджав спогад. Усвідомлюючи, що справді чекає на неї, він глузував сам із себе, немов батько, який прокидається вночі від того, що його покликала донька, але коли прокинеться повністю, розуміє, що вві сні розмовляв із покійною дитиною. Але, можливо, вона все-таки приїде.

І добре, що в своєму розпорядженні він мав іще завтрашній день, хоча й опирався думці, що ще багато годин залишатиметься заплутаний у павутині неясності, сп’янілий від опіуму, без якого не може. Але, можливо, кохання — це щось більше? Коли минає сп’яніння, речі знову стають такими, як завжди. Минулі місяці були для нього привидами, закутаними в далекий прозорий туман, який змінив обриси предметів. Бо зруйнувалося все, що він будував. Зруйнувалося, у цьому не варто було сумніватися. І оскільки була ця думка такою вражаючою, мов тиша в обценьках таборового колючого дроту, він мимоволі сягнув за аркушами пожовклих записів і автоматично почав розбирати слова на них, щоб ті поволі відтворили картину колишніх країв і людей. Це йому давалося не без зусиль, але, ніби з туманного моря, линуло до нього переконання, що він зможе не думати про те жахне, що йому довелося пережити після повернення, якщо зануриться в ті жовті листочки і почне їх переписувати розбірливим почерком. Саме цієї миті. І це писання приноситиме йому розраду, ця розповідь захопить його і дасть йому таку бажану життєву мету.

Під вигуки вуличного рознощика вечірніх газет, у приємному теплі кімнати він розгорнув білий аркуш паперу. І раптом зник увесь навколишній світ, і він знову опинився на самоті, на вершечку вузьких сходів.

Заголовок спав на думку сам собою.

РАКУШНИКИ

Наближався полудень.

Зупинився десь посередині піраміди сходинок. На мить перервавши роботу , зрозумів, що його оточує тиша. Звісно, мовчання всі дні супроводжувалось тривким сповзанням життя до низу терас:, до тієї найнижчої, з піччю; так само мовчання виходило з тонкого комина і з димом пливло догори, над сходами і над бараками. Але зараз тиша була іншою, це була тиша без людей, а тераси — немов сходи стародавніх руїн.