Ольга Токарчук - Гра на багатьох барабанчиках

Ці перші години, перші дні я весь був чеканням на інших. Я перетворився у власні відчуття — у зір і слух. Сидів на півдорозі до вершини гори, під розігрітим сонцем каменем, і дивився в море. Вдивлявся в нього з надією, що знайду на його мінливій поверхні якийсь слід, вугластий обрис човна, фрагменти корабля, хоча б якесь сміття, дошки, скриньки, що-небудь; що на обрії з’являться безпечні, майже людські обриси якихось рятівних катерів, торговельного судна, що пролетить літак. Мені пекли очі від того виглядання, текли сльози. Плащ сох на каменях, і на його гладкій попліновій поверхні осідали кристалики соли.

Лише увечері я відчув голод і спрагу, тому повернувся до моря в надії, що впіймаю якусь рибу. Мені вдалося знайти прісну воду — її було аж надто у маленьких, багнистих скельних заглибинах. Усю ніч я просидів біля однієї з них, боячись відійти, вдивляючись у море. Всіяне зорями небо творило різкий контраст із величезною, розлитою в темряві водою. Я ніколи не бачив такої абсолютної чорноти, я ж усе життя прожив у місті, і раптом відчув себе маленьким, дрібним, неістотним, окрушиною, що якимось чудом вціліла у катастрофі. Відчув, що усе, що сталося, було однаково жорстоке як для тих, котрі загинули, так і для тих, котрі вижили, бо ані в смерті одних, ані в житті інших не було нічого особистого, не доконувався ніякий вибір, не діяла ніяка зумовленість, а лиш механічні закони випадку, глухі, металеві, які гуркотіли наче виляски великої космічної машини. Чорний безмір моря оголював цю страшну правду — існування не має значення. «Немає» і «є» — рівноправні. Тоді, у ті хвилини жаху, я подумав, що вмер, потонув, і що настало саме те, що так легко виходило мені з вуст у кав’ярняних дискусіях — загробне життя. Що я мертвий.

Я просидів на тому самому місці весь наступний день і ще одну ніч. Без їжі, у якомусь стані всеохопного жаху, який мене паралізував. Підповзав лиш до скель, щоби напитися прісної води, а потім знову впадав у заціпеніння. Думки мої помалу зникали. І та пустка, що розпросторювалась у моїй голові, була як просочений ліками бандаж. Діалоги, які я вів подумки, заклинювали на одному реченні, розмножувалися зі скреготом. Я, наприклад, повторював: «Люблю тебе й любитиму завжди», але зовсім, власне кажучи, не знав, до кого я звертаюся. Навіть не шукав у думках адресата для тієї фрази, але, що дивно, вона, незважаючи ні на що, внутрішньо впорядковувала отой пустий простір у мені, заново мене стабілізувала. Або казав: «Будь ласка, будь ласка», але не так, наче прошу чогось, а радше так, ніби хочу на щось вказати. Будь ласка, ось те чи оте, будь ласка, отут у нас острів, а там вода. Будь ласка, ось я сам. Будь ласка, це вже кінець. Тепер я знав, чого боятися — що я збожеволію. Що від самотности, голоду й жаху втрачу розум і кинуся уплав у відкрите море.

Дуже докладно, з усіма подробицями, пригадалися мені останні дні. Дощовий порт. Зустріч із якимось неголеним чоловіком від документів. Згорток банкнотів, які той узяв брудними руками і лічив під столом багато разів. Смак хліба, вмочуваного в оливкову олію — чудовий після голодної подорожі. Якуб, раптом збуджений, жвавий, говорить потемки у повному бліх готелику. Як буде, коли доберуться до сонячних, безпечних берегів землі обітованої. Ранковий вихід у місто, щоби за решту грошей купити якоїсь їжі на корабель. Стара гречанка, яка отак просто дала нам два плащі, майже однакові — поплін піщаного кольору, вугласті вилоги й великі ебонітові ґудзики. А потім мої думки перескочили ще далі в минуле, і от я вже у своєму улюбленому місті. Кав'ярня, слизька поверхня столика, чарка горілки. Оселедець в олії. Пончик, политий глазур'ю, яка легенько тріскалась під зубами. Мармелад усередині, пружиста плоть жовтесенького тіста. Матір, коли я бачив її востаннє, похилена над кухонним столом, і біле, посічене тіло цибулі. І те, що мені довелося вернутися з подвір'я, бо забув рукавички, і тоді вона, якась неспокійна, налякана, сказала мені присісти на хвильку на стільці, на щастя. А потім вигляд пустої, розпатраної квартири, шелест фіранок, які під вітром з розбитого вікна пестливо отиралися об стіни. «Люблю тебе й любитиму завжди», повторював я знову подумки, ніби до матері, але тепер побачив Лілю, її спину в дверях, коли виходила останнього вечора, і, мабуть, усе ж говорив це їй, хоча й добре знав, що вона мертва. Я плакав у пісок. Піщинки налипали на мої губи.

Заходило сонце; небо було чисте, насичене металом, гостре, як бритва. Вражаюче пусте. Я підтягнувся на руках, щоби спертися головою об скелю. Глянув у саму середину неба. Спробував уявити там… — ні, не чиюсь конкретну присутність, не когось, не Бога, а просто щось більше, ніж я бачив, якісь простори, нескінченність. Я спробував молитися. «Боже, отче наш», сказав, але слова вийшли з моїх вуст і повернулися до мене, немов відбиті від шиби. Це прозвучало якось неприродно. «Боже», сказав я ще раз, але мав враження, наче вимовив це слово чужою мовою. І ніяковість, що я говорю до когось, про кого знаю, що його немає. «Будь ласка, будь ласка, люблю тебе й любитиму завжди» — після цієї спроби думки пішли усталеним уже шляхом.