Іолана Тимочко - Перший спалах

Андрій стомлено схопився за голову.

— Марто... Сонечко, ну хто ж тобі винен, що ти така неуважна? — сказав він поблажливо, збираючись заткнути розгнівану дівчину способом, перевіреним цілими поколіннями юнаків. — Я все правильно написав, от тільки ти, схоже, щось наплутала...

І він потягнувся до Марти. Та де там! Замість поцілунку отримав смачного ляпаса.

— Це ти у всьому винен! І не відмазуйся! — вереснула Марта. — Ти хотів, щоб перемога дісталась оцій твоїй ненормальній, з гніздом на голові! Я бачила, як ти на неї дивився, коли розмовляв у кутку! Я все бачила! І як вона тебе обійняла! Знаєш, друзів так не обіймають! Тим більше, малознайомих хлопців, яких бачать ледь чи не вперше! Так що не треба тут мені локшину на вуха вішати! Я не геть дурна, щоб на таке повестись!

— Ее... Марто... Ти з глузду з’їхала? — Андрій ухилився від чергового ймовірного ляпаса. — Що ти мелеш?

Її нервова жестикуляція доводила його до сказу.

— Я все знаю! — писнула Марта, підстрибуючи, мов задиристий півень. — Що, вподобав собі ту психічку, так? Знаєш, я завжди думала, що ти якийсь прибитий! І наївно вірила, що зроблю з тебе людину! А виявляється, фіг там! Тебе ж до фриків так і тягне! Та й хто б сумнівався! Ідіотка, дурепа нещасна! Повірила, що зможу щось змінити! Ха-ха-ха! А воно, невдячне... Господи! З ким, з ким, а з пацанкою... Хоча... Недарма ж кажуть: яке їхало, таке й здибало! Недарма...

З її очей бризнули сльози.

— Та вгамуйся ж ти нарешті! — роздратовано прошипів Андрій. Він терпіти не міг дівчачих сліз. Все ще не втрачаючи надії на примирення, спробував її пригорнути, але Марта грубо відштовхнула хлопця, при чому зробила це з такою силою, що він ледь не впав.

— Знати тебе не хочу! Згинь! Ти мене чуєш? Згинь! — заверещала дівчина на увесь коридор. — Пропади пропадом! І не потрапляй мені на очі більше! Не потрапляй, чуєш? Бо інакше сильно про це пошкодуєш!

І вона побігла геть.

Андрій роззирнувся і зрозумів, що за ними спостерігає вся школа.

«Ну і справи!» — сказав сам до себе, пригладжуючи волосся. Марти вже не було, але школярі продовжували витріщатись на нього, роззявивши роти.

— Чого дивитесь? — огризнувся Андрій і дав щигля якомусь малому, котрий, здається, знімав їхню сварку на телефон. Малий голосно ойкнув, а тоді почав пхинькати і пригрозив, що скаже мамі.

— Цить, а то зараз ще й по носі отримаєш! — гаркнув на нього Андрій. Малий позадкував і сховався за спиною якогось випускника. На відміну від прискіпливого третьокласника, позбутися останнього було значно важче.

— Все гаразд, все уже гаразд! — затараторив Андрій зі штучною усмішкою на губах, пробираючись крізь натовп. — Дайте мені спокій!

Натовп неохоче почав розходитись. Андрій, в свою чергу, пірнув у клас і вмостився на парту, почуваючись ні в сих, ні в тих. Що вона з нього хотіла? Марта, чесно кажучи, ніколи не відрізнялась блискучим інтелектом. Як їй узагалі вистачило нахабства звинувачувати в своєму провалі Андрія? Тим більше, що він їй не відмовив, а допоміг, чим тільки зміг... Хіба він винен, що вона навіть не докумекала перевернути аркуш (бо, бачте, числа були записані догори ногами)? Дурепа... Та й до чого тут Кіра?

Дідько би вхопив ту Марту... Тільки проблеми від неї. Та й узагалі... Що за дівчата пішли? Вічно все перекрутять так, як їм вигідно. А ти потім розгрібай...

Марта більше не дзвонила. Вибачатися й телефонувати першим Андрій теж не збирався. Кілька разів бачив її після уроків з рудим студентом-баскетболістом. Це був минулорічний випускник. Здоровенний і дурний, як пробка. Ну що ж, Андрій не збирався довго побиватися. Хай собі зустрічається, з ким хоче. Може, з ним їй пощастить більше.

Іноді згадував про Кіру. Шкода, що так і не взяв її номера.

Через кілька тижнів його зі Славком запросили на церемонію нагородження. Все як має бути — офіційні листи, дзвінок у школу. Директор, радісінький, як слон після бані. Всі його вітають, всі його хвалять, дружно плескають по плечу, демонструють великий палець. Штани і піджак — не дай бог у джинсах припрешся! Мати метушилась, батько ліниво курив на балконі. Виріс, синку. Може, й тобі одну? Та ні, дякую, ти що, тату? Я ж не курю, забув? Молодець, молодець. Оце синочка виростив, ух! Бачиш, Олю, який він у нас! Не піддається на провокації! Навіть рідного батька на місце поставить. Ну Андрійку, пора вже тобі вирушати в доросле життя. Хутко давай! Бо спізнишся ще! Іди-йди! Чого ти стоїш, як стовп?

Андрійко втікає на церемонію. Всі галасливі і прибрані. Дівчата в сукнях, хлопці з прилизаними чубами. Зборисько папужок, інакше не назвеш. Розсипаються по залу, галасують, метушаться. А там у першому ряду... Ти ба? В синенькому сарафанчику? Невже вона?