Іолана Тимочко - Перший спалах

— Маковей! Ану до мене! Негайно!

Спантеличеному Андрієві не залишилось нічого іншого, як покірно подріботіти в її бік, немов слухняний цуцик. Але перед цим він вирішив домовитися з Кірою про зустріч. Та ба! Його чекало розчарування.

Кіри вже не було.

Кілька тижнів після того випадку Андрій ходив, мов у воду опущений. Ну як він міг проґавити Кіру, коли доля подарувала йому таку чудову можливість зустрітися з нею ще раз?

Одного разу він півдня простирчав біля воріт її школи. Та дарма. Кіри не було. Тоді як Андрій, в свою чергу, підхопив застуду і тиждень провалявся в постелі, з температурою під сорок і черговими мареннями на тему Країни чудес.

Якось, коли Андрій хворів, до нього забіг Сашко, нечастий гість у цих краях. Як завжди, Сашко просто пробігав мимо. Ноутбук в майстерню заносив. Процесор накрився, а йому наукову писати. Відтягнув усе до останнього моменту — а тут на тобі! — сюрприз! Андрій, звичайно, добра душа, чом би й не виручити друга? Тому поки Сашко сидів і здирав з інтернету всілякі премудрі статті, Андрій скаржився на життя, смакуючи подробиці стосунків з Кірою.

Сашко слухав зовсім неуважно. Спочатку друг був повністю поглинутий експериментами. Потім його увагу привернула якась рекламка з напівоголеною дівкою — «ти тільки поглянь, яка киця!». Коли Андрій зрозумів, що Сашко вже втрачений для суспільства, то махнув на нього рукою і ліг спати.

Ввечері, коли батьки нарешті вклалися, Андрій замкнувся в кімнаті і сів за комп’ютер. Давненько він не зависав у мережі. Може, знайде там що-небудь для душі. Фільм якийсь чи трохи музики. Пора б і плеєр оновити, зрештою. До речі, Кіра, здається, казала, що полюбляє сидіти у всіляких соціальних мережах. А що, коли він спробує знайти її там? Хтозна... Раптом пощастить.

Давно Андрій не заходив на свій акаунт. Сайт видався зовсім чужим. Повністю оновлений інтерфейс, якась химерна гама кольорів, нові додатки, можливості, функції... Але це все мало цікавило Андрія. Хвилювало інше — Кіра.

Нарешті розібравшись із функціонуванням сайту, вбив у пошуку «Кіра Кирієвська» — і о, диво! — йому одразу ж пощастило! Сайт запропонував Андрієві трьох ймовірних претенденток на це ім’я, хоча по-справжньому його цікавила лише одна.

Першу кандидатуру забракував одразу. Це була оголена блондинка, що мріяла про неземне знайомство. На аватарках двох інших замість дівочого обличчя красувались якісь картинки. В однієї був мультяшний кіт у здоровенному капелюсі і бездонних ковбойських чоботях. Друга ж порадувала зображенням смішної синьої гусениці, що сиділа на шапинці гриба і курила кальян, заплющивши очі. Не знаючи, кого обрати, хлопець вирішив написати обом.

Оскільки дівчина з аватаркою кота була онлайн, Андрій спочатку написав їй. «Привіт! Пам’ятаєш мене?» Відповідь прийшла майже одразу: «Ні, але, думаю, це можна виправити.» Андрій зрозумів, що це не дивакувата синьоволоска, але про всяк випадок вирішив перестрахуватися: «Ти Наталка Кирієвська?». В наступному повідомленні його чекав здивований смайлик і легкий докір з боку незнайомки: «Ні. Я Кіра. Ти що, читати не вмієш?». — «Вмію. Вибач, будь ласка. Я помилився.»

Відповіді з іншої сторінки того дня він так і не дочекався. Як і наступних сім днів опісля. Але одного зимового вечора комп’ютер нарешті пискнув — і Андрій побачив конвертик.

«Салют незайманим!»

А тоді — цілий каскад майже не зв’язаних між собою повідомлень:

«У мене холодильник сказився».

«Вибач, не втрималась.»

«Я уб’ю Мирослава.»

«Вгадай, що в мене є.»

«Він не пускає до свого ноута».»

«Мене вигнали зі школи».

«Я тебе боюсь. Ти схожий на дикобраза.»

«Ой, це не тобі.»

«Ти любиш траву?»

«Вано покусав домовик».

«Бабуся повертається».

«Як можна пити несолодкий чай?».

«Я випадково проковтнула павука».

«А ти любиш павуків?»

«Що ти п’єш?»

«Незайманий, ги-ги.»

«Хочу на кладовище.»

Кіра строчила й строчила, поки Андрій набирав всього лише нещасних кілька рядків. Нарешті він зібрався з духом — і натиснув на «Enter».

«Слухай, давай якось зустрінемось. Що ти на це скажеш?»

«Той ідіот викинув мої цигарки!»

«Обома руками за!»

«То що ти п’єш?»

Андрій подумав і відписав: «Гаразд, де й коли?»

«Що ти п’єш, незайманий?!»

«Ну...пиво, припустимо.»

«Гаразд, куплю портвейн. Міський парк, шістнадцять нуль три. Не спізнюватись, бо вип’ю все сама, і тобі доведеться тягти мене додому. А оскільки ти не знаєш, де я живу, то це буде твій дім! Тому добре подумай перш ніж спізнюватись! Мені до лампочки, чию хату обблювати.»