Іолана Тимочко - Перший спалах

«Пафос пафосом, але я кажу правду. Думай, що хочеш... Коли я кажу про страх, то маю на увазі всіляку стрьомну фігню. Чого ми боїмося? Я й сама не знаю. Кожен із нас боїться, страх живе у його серці, десь глибоко на дні, десь там, куди ми ніколи не заглядаємо. До пори, до часу, розумієш? А потім виростає — і починає задовбувати. Він жере наші ілюзії, якісь забуті мрії і нездійснені бажання. Це огидно... Ну так, знаєш... Фу. Він поїдає нас роками, підгризає, підточує, розростається, ніби якась ракова пухлина. Він підкрадається до нас порожніми ранками і самотніми вечорами, коли ми їдемо в переповненому автобусі чи п’ємо чай перед сном. Він ходить за нами по шумних вулицях, чатує в безлюдних коридорах і — тільки уяви собі — навіть підглядає у душі. Ти б хотів, щоб хтось дивився, як ти собі миєш...? Ну, неважливо, що саме миєш, але от сам факт, що хтось це бачить... Або коли ти сидиш на унітазі. Чи ще щось таке... Страх — це ніби паразит... Бо він думає з нами, він дихає з нами і пожирає нас, поки ми спимо. Хоча ні, наш страх — це вірус. Вірус, від якого не втекти. А єдині ліки проти нього — сміх.»

«Ми з Мирком — це парочка ідіотів, що просто ловлять кайф від життя. Ми розуміємо одне одного з півслова... Хоч він і дурний, я вже це тобі казала. От, наприклад, коли він починає вимахуватись, я його лупцюю. А потім він лупцює мене. Бачиш синець? Це я зі стільця гепнулась, бо він стягнув мене за ногу — хотів до компа добратися. Але я все одно люблю свого брата. А він любить мене. А ще він геній. Бачив би ти, з якою швидкістю він генерує нові ідеї!»

«Давай поїдемо кудись. Пофіг куди, тільки щоб не стирчати в чотирьох стінах. Мені набридло... Школа — хата, школа — хата... Та скільки можна? Однокласники — дауни, лізуть мацатись і біжать до директора, бо дістають по морді. А потім мене відраховують на тиждень, ага... Мамі, чесно кажучи, глибоко пофіг, але директор починає їй надзвонювати, набридати... Міг би вже й запам’ятати, що вона все одно ніколи не бере трубку. Коротше кажучи, повітря хочу... Свіжого, морського... А відсутність руху — це зло. З ним треба боротись. Бо якщо надто довго сидіти на місці, одного дня ти пустиш корені і приростеш, як у страшному сні. І тоді вже все. Вважай, життя закінчилося.»

Вони сиділи над містом і дивилися кудись удаль. Кіра говорила й говорила, викурювала цигарку, знову говорила, випивала ковток портвейну, робила паузу, щоб вхопити ротом повітря, знову курила, знову говорила. Портвейн вливався в горло терпким потоком, смердів спиртом і щипав за язик. Та в цьому було щось особливе, щось таке, що робило вечір теплішим, а Кіру — добрішою. Коли Андрій вливав у себе черговий ковток, йому здавалося, що він починає розуміти, про що говорить Кіра, бо в цю мить життя ставало до нього прихильнішим, обростало кольорами, наливалося соками. Проблеми згасали, немов ранкові ліхтарі, танули, як весняний туман у променях сонця. Залишалися тільки вони з Кірою, та ще чиїсь милі обличчя, що пропливали перед очима безконечною вервечкою усмішок. Вони народжувались із Кіриних слів, усі ці божевільні бабусі, вічно п’яні Вінти і дурні братики-генії. Вони жили у ній, вони творили її, вони складали її з пазлів, немов химерну мозаїку. Вони ставали нею, вони наповнювали її життя сенсом. Вони були не просто її друзями — вони були її душею.

«Божевільні. Великі. Святі. Якби не вони, я б, мабуть, звалила з дому і поперлась кудись за море... Але зараз розумію, що поки ранувато... Бо, на жаль, я не така, як бабуся. Мені ще вчитися і вчитися... Але як би там не було, сидіти на місці все одно важко... Добре, що вони в мене є.»

Кіра продовжувала говорити. Вона була вже добряче п’яненька. Андрій прислухався до шуму в голові і думав, що вона найдивніша людина, яку йому коли-небудь доводилося бачити.

Вони довго блукали містом. Вечір опускався з неба густим туманом і блідим сяйвом ліхтарів, що мерехтіли в імлі, мов примарні маяки. Кіра захоплено щось вигукувала і тицяла пальцями кудись у темряву... І недарма, бо притрушені туманом будинки нагадували декорації до якогось похмурого фільму жахів. Звідусюди на них чигали привиди й перевертні, старі дерева похитувались під вітром, демонструючи безлисті гілки, що так нагадували кістляві ручиська. Страшно завивав вітрюган на старих горищах. Сп’янівши від портвейну і картини довкола, Кіра потягнула Андрія на старе кладовище.

Вони валандались поміж могилами, мов двоє волоцюг. Печальні статуї святих вперемішку з подобами померлих кам’яними очима стежили за кожним їхнім кроком. Вони бігали поміж склепами, прислухаючись до шепоту оголених гілок, читали написи на табличках і гралися в піжмурки. Потім прийшла черга дуже страшних історій. Кіра дістала нову пляшку портвейну і присмокталась до неї. Андрій вирішив не відставати і, коли пляшка опинилася в його руках, почав заливатись терпкою, трохи колючою рідиною.