Іолана Тимочко - Перший спалах

Андрій знизав плечима.

— Ну й нехай. Розберусь...

Незнайомка зібралася щось сказати, але передумала — і простягнула руку вперед.

— Кіра!

— Га?

— Що «га»? Кіра я! А тебе як звуть?

— А... Андрій, здається, — він потиснув їй руку. Дівчина підвела очі — в неї були навдивовижу гарні величезні темні очі — і весело розсміялася.

— Здається? Ти що, забув, як тебе звати? — Кіра поплескала Андрія по плечу.

— Так... Тобто ні. Блін.

— Та що з тобою таке? — синьоволоса дістала з кишені цигарку.

— Фе, ти куриш?

Чесно кажучи, Андрія ніколи не хвилював той факт, що деякі дівчата, буває, смалять, як паровози. Але зараз це була прекрасна нагода помститися за дурнувату ситуацію, в якій він опинився перед цим.

— Курю! — весело підтвердила Кіра і затягнулась. — Постій на шухері, бо не дай бог координатори побачать... Ще дискваліфікують до холери. А шкода буде...

— То курила б на вулиці, на крайній випадок — в туалеті! — Андрій щиро здивувався з її поведінки.

— Ще чого! — буркнула Кіра. — На вулиці так холодно, що можна руки відморозити. А в туалеті штиняє! Ого!

Вона зненацька підскочила вперед і вхопила його за руку.

— Ти ба! — сказала Кіра, придивляючись. — Кайф! Давно таких не бачила! Чувак! Ну в тебе й пальці! Якби я була художником, я б їх намалювала! Але я не вмію малювати. Хіба, якщо захочеш, то на скрипці зіграю. А ти будеш думати, що це присвячено твоїм рукам. Ну як тобі таке? Підходить?

— Е-е... — Андрій розгубився, не знаючи, що їй відповісти.

І з того всього ляпнув:

— Не кури... Це шкідливо для здоров’я!

Кіра відреагувала на диво спокійно.

— Шкідливо, — погодилась вона. — Але що поробиш...

З її губ вирвалось акуратне білосніжне кільце.

— Хочеш спробувати? — спитала вона і простягнула Андрієві пачку.

— Ее... Я не курю!

— Це я вже зрозуміла. То хочеш чи ні?

Андрій трохи покрутив носом, а тоді мовчки простягнув руку і дістав цигарку.

— Май на увазі — смердючі до неможливості! — сказала Кіра, підносячи хлопцеві запальничку. — Найдешевші, здається. Навіть без фільтру. У Вано поцупила.

— Хто такий Вано? — знічев’я поцікавився Андрій і в ту ж мить закашлявся від густого пекучого диму.

— Я ж попереджала! — видихнула Кіра і відібрала цигарку. — Вано — це мій друг. Курить майже з дитинства! У нього навіть волосся продимлене. Каже, що посивів від постійних стресів. Але це неправда. Він просто ввесь час смалить. Вано смалить так багато, що замість волосся з його голови росте дим. Серйозно. Знаєш, якщо він колись помре, то хіба що від раку легень, і жоден біс не візьме його до себе, бо побоїться, що Вано навчить чортів курити і задимить усе пекло.

— О! — сказав Андрій, слухаючи її торохтіння. Хто такий Вано, він, щоправда, так і не зрозумів, але судячи з Кіриних слів, це, напевно, був якийсь пропитий-прокурений типчик. — А хіба чорти не курять?

— Що? — запитально глянула на нього Кіра, коли її перебили.

— Кажу «о»! — відповів Андрій, не в змозі придумати нічого розумнішого. — Знаєш, «о»! Як «ого», тільки «о». О! О!

— О! — повторила Кіра і дзвінко зареготала. — Мені подобається хід твоїх думок!

— Дякую, — сказав Андрій, не розуміючи, що вона має на увазі.

— Ні ну справді, це все дуже круто! — сказала вона захоплено. — Знаєш, ти мені подобаєшся!

— Ее... Тобто? — Андрій гарячково взявся перебирати в голові всілякі відмазки, щоб відшити дівчину, якщо ця раптом почне нав’язуватись.

— Ну дивись... — Кіра вмостилась на підвіконні і рукою показала на місце біля себе. — Мене бабуся навчила... Бачиш, всі люди зазвичай мають свою... Я навіть не знаю, як це краще назвати, щоб тобі було зрозуміло... Нехай буде аура. Так-от, в більшості людей вона прозора. А це означає, що їх можна читати, як на долоні. От подивився на людину — і все, бачиш її наскрізь, так, ніби вона перед тобою гола ходить. Але оголене не тіло, а душа. Такі люди мені нецікаві. Вони якісь... плоскі. А бувають люди мутні. Як весняна вода. Не зважай на негативне забарвлення цього слова, бо мутні... Вони круті... Так-от, Вано мутний. Моя бабуся мутна. Я вас познайомлю, коли вона повернеться з мандрів. І ти мутний. Я довго сиділа позаду, півгодини думала, як зачепити, щоб не втік. Бо лякати тебе, знаєш, якось не хотілось... Хоча, здається, я знову натупила...

— Ну-у... — знизав плечима Андрій. — Просто влізла не в свої справи — та й усе.

— Чувак, вибач, — знову посерйознішала Кіра. — Я просто кажу все, що думаю. При чому думаю зазвичай після того, як слова вже вирвуться з рота. Так що... Побачила твою діваху — от і понесло.