Іолана Тимочко - Перший спалах

До волі.

Стіни запиленої аудиторії почали тоншати і розпливатися, обличчя одинадцятикласників узялися брижами і розтанули, як далекий міраж. Вже й координатори замовкли. Більше не чути шарудіння ручок. Небо над головою більше не пахло димом, і навіть сонце набридливими пальцями не лізло в очі. Угорі простелялася темно-синя холодна безодня, вкрита зорями і вечірнім спокоєм, під ногами же тягнулися старезні ліси.

Андрій уже був на скелях.

Знову.

З-за далекого обрію поволі викочувався повний місяць. Величезна молочна куля срібним пилком осипалася на мовчазні верхівки древніх ялин. Небо дрімало, гори озивались до хлопця цвіркуновим співом. Похмурі скелі могутніми плечима підпирали всесвіт. Вечір летів, вечір котився лісом вслід за беззвучним ковзанням місяця, торкався холодними пальцями струн, налаштовуючи їх на мовчазний прадавній лад. Андрій сидів високо вгорі, на цьому скелястому троні, і мовчки споглядав, як карбується ніч.

Хотілося дихати. Глибоко і вільно, на повні груди. Нічний вітер куйовдив йому волосся, пронизував кістки. Та разом з крижаним повітрям у тіло входила і воля. Воля, якої він ніколи не мав, яку чекав цілісіньку вічність.

Андрій відчував, як крізь груди проходить величезна, невідома досі сила, що заповнює серце зсередини, доторкається до кожного нерва, запалює кров. Здавалося, що став птахом, що за одну мить увібрав у себе всі прадавні таємниці, які таїли у собі ці скелі.

Він сидів угорі, схрестивши ноги і підставивши обличчя холодним упалим зіркам. Небо вигиналося, мов кішка, і скидало з себе краплі колючого туману; миготіла роса на кам’яних кістках; дим від багать ширяв унизу і лоскотав деревам вії; людські голоси продиралися крізь загуслу імлу. Могутня древня сила висіла над лісом, виповзала з його надр, дихала старістю і таємним знанням. Руки тремтіли й сіпалися, очі нервово поблискували вогнем; пересохле горло жадібно вбирало в себе паруючу росу. Скеля говорила, скеля шелестіла мовчазною дрімотою ночі; тиша нашіптувала на вухо давно забуті прадавні легенди; зірки сміялися, згорталися, падали крізь неіснуючі хмари, а він ловив їх губами, пальцями, випивав, вбирав у себе, як спраглий вбирає життєдайну вологу, як дитина — молоко матері. Андрій сидів на скелях — і летів над світом; відчував, як груди лоскоче вітер; як чіпляються за розчепірені пальці обсмикані вітром верхівки ялин. Сміявся щиро й нестримно — і сміх цей розсипався над горами, скочувався в долину й наляканою луною стукав у вікна самотніх хатин. Було тепло, було до болю радісно, так, наче щойно народився на світ. Кров тремтіла й пінилася, гори перетікали у мозок мовчазним прадавнім знанням; розум шаленів і сміявся, тремтячі пальці перебирали перли зірок. Летіти, просто летіти! — Андрій зі сміхом змагався з місяцем, крижаною тишею заколисуючи зірки. Дика воля, первісна могутня сила увірвалася в душу, як божевільний вогонь...

А тоді щось схопило його за плече, вирвало зі світу мрій і грубо штовхнуло в коридор.

— Почекай мене тут! — сказало щось Мартиним голосом і цмокнуло Андрія в щоку. — Я ненадовго.

І побігло до сходової площадки.

Андрій збирався дістати навушники і знову зануритися в думки, та зненацька в поле його зору увірвалась дивна химерія з розхристаною синьою гривою.

— Шикарна діваха, шкода тільки — блонда до глибини душі! — сказала химерія, махнувши рукою в напрямку Марти.

— Га? — тупо перепитав Андрій.

— Красунька твоя! Ти з нею спиш? — продовжувала химерія.

— Вибач, що? Тобто... Га?

Андрій був трохи вражений. Це ще що за одна?

— Ти з дуба звалився? Чувак, я спитала, чи ти з нею спиш! Що ти все «та» та й «та»? Більше слів не знаєш? — її вродливе личко скривила зневажлива гримаса.

— Ні, звісно, — вирвалося в Андрія, а тоді він зрозумів, що ляпнув дурницю.

— Чого? Ти що, не бачиш, що вона на тебе кип’яточком пісяє? Чувак, не тупи! Таким, як вона, тільки мужика подавай!

— Га?

Андрій потрусив головою, все ще сподіваючись, що йому вчувається.

— Не гальмуй! Що ти гакаєш? До тебе завжди так повільно доходить? Чого ти з нею не...

— Ем... Не твоє діло! — нарешті спромігся огризнутися Андрій.

Синьоволоска зневажливо фиркнула.

— Дурень... Така дівчина... Та будь я хлопцем, я б... А хоча... Стоп-стоп-стоп! — її обличчям раптом пробігла підступна лисяча посмішка. — Може, ти ще й отой самий..? Незайманий?

— Відчепись! — скривився Андрій. Чого їй треба?

— Ха-ха-ха! — розреготалася незнайомка. А тоді раптово обірвала сміх і сказала серйозним голосом. — Дарма, чувак. Багато втрачаєш. Без жартів.