Іолана Тимочко - Перший спалах

Олега це, схоже, не надто хвилювало. Він продовжував робити своє. Тоді я зробила вигляд, наче повертаюсь уві сні, і скотилася трохи набік. Вийшло так, що ми опинилися поруч. Тоді я його обняла. Теж начебто уві сні. І він обійняв мене у відповідь. Ще й досі пам’ятаю ті його теплі долоні на своїй спині...

А потім я зрозуміла, що так далі бути не може, і розплющила очі. І, знаєте, він анітрохи не здивувався. Узагалі... Не знітився, не почав уникати погляду, ні... Він просто поцікавився, чи мені не холодно. І коли я ствердно кивнула головою, мовчки встав і стягнув з полиці плед. А тоді закутав мене в нього і сам ліг поруч, обійнявши так, як і перед тим.

Я лежала. З розплющеними очима. Ледь затримавши дихання. Він спочатку теж мовчки тулився поруч, а тоді знову взявся гладити моє обличчя... Пам’ятаю, був якось один такий хвилюючий момент, коли я була впевнена, що він от-от мене поцілує. Як я схилилася над ним і довірливо потерлася губою об кутик його рота... Не знаю... Щось було у цьому таке зворушливе... Тим не менше... Цю ніч я не забуду ніколи.

А вранці мене зустрів Ванічка. Зняв із потяга і міцно поцілував.

Ми з Олегом зробили вигляд, що все так, як і раніше.

А після сесії ми напились...

Що ми тоді чудили, я не знаю. Пам’ятаю тільки якісь уривки. І обірвані слова із п’яних щирих розмов. Поцілунки були... Хоча й пригадується смутно. І вроді би нічого більше. Принаймні я щиро на це сподіваюсь.

Через тиждень ми зустрілися знову. Продовжували спілкуватися так, наче нічого цього й не було.

А якось ми разом дивилися фільм.

Без алкоголю. Жодної його крапельки.

І знову опинилися в обіймах одне одного...

І це продовжується й досі. Ми бачимося двічі-тричі на місяць, і половина наших зустрічей закінчується поцілунками. І я б навіть сказала, чимось трохи більшим. Але мені соромно про це говорити. Ми, звичайно, не дозволяємо собі нічого такого, як із Ванічкою... Тобто я йому не дозволяю. А хоча, ні... Він, здається, й не намагається нічого більше... То й добре. Бо я справді не знаю, що б робила, будь він настирливіший... Розум каже — опиралася б... Серце — мовчить.

Навіть зараз... З того часу, як він пішов, минуло дві години. Ми знову цілувались. Як дурні. Я не знаю, що на мене найшло, не розумію, що відбувається... І як бути з цим далі, теж не уявляю.

Чесно кажучи, я досі хочу вірити, що все ще люблю Ванічку. Бо він мене таки любить. І я знаю, що коли піду від нього, то завдам йому непоправного болю. І це буде перша смерть.

Та якщо я залишу все так, як є, якщо я продовжу всі ці зустрічі з Олегом і знову буду його обманювати, хто я, скажіть, після цього? Навіть того слова замало, яке колись кинув мені Ванічка, розсердившись! Я себе зненавиджу за таке! Я себе вже й зараз ненавиджу! Та тим не менше... Якщо так піде далі, моя душа умре між оцими метаннями туди-сюди, між постійними брехнями і зрадами... І це буде друга смерть.

Та якщо я наступного разу скажу Олегові «досить, не приходи до мене більше!», він не прийде. А знаєте, чому? Бо він досі боїться зруйнувати наші з Ванічкою стосунки. Як і я. Він каже, що таких, як Ванічка, по всьому світі можна перелічити на пальцях, а після того мовчки тягне до себе й цілує. Він каже, що колись за наші гріхи усі ми горітимемо в пеклі, та нехай, якщо це пекло буде зі мною... І ще й підсміюється з мене... А тоді знову заводить розмову про Ванічку. Як про одного зі своїх численних, малознайомих мені друзів.

Так-от, коли я скажу йому «ні», це буде третя смерть. Мене як особистості. З усіма надіями, бажаннями і сподіваннями. Третя — і остання.

Я оце вам розповідаю, а сама знову думаю про Олега. На столі досі стоїть чашка з охололим чаєм, який він так і не допив. Усе навколо мені нагадує про нього. Навіть запах. Я досі чую на собі його запах.

І губи. Такий рідний смак його губ. Зовсім не схожих на Ванічку.

А знаєте, я вже й не пригадую, коли останній раз плакала... Підозрюю, це було ще на похороні Ігоря... Тобто десь влітку. А сьогодні я хотіла поплакати. Після того, як Олег пішов. Просто сісти на ліжко, і поки нікого немає, досхочу наридатися в подушку. Та в мене нічого не вийшло. Взагалі. Жодної сльозинки! Камінь, а не дівка — кажуть мені вдома. І я б, може, навіть у це повірила. Коли б не діставала всіх своїм постійним ниттям.

Я збиралася закатати істерику. Розбити пару-трійку сусідських тарілок. Байдуже, що потім довелося б відкуповувати... Хіба мені вперше бити чужий посуд? Не навмисне, звичайно, як я планувала сьогодні, але все ж... Не знаю, чому, але коли до моїх рук потрапляє чужа тарілка, вона одразу ж розбивається... А моя й досі мирно припадає пилюкою на столі. Жива-здорова. З якого боку не подивись...