Іолана Тимочко - Перший спалах

Руки й ноги налиті свинцем. Правий бік повністю затерпнув. Ну ще би, так незручно вкластися! Щось муляє під ребром. Андрій пірнає рукою під футболку і виймає звідти шматочок колючої вільшаної кори. Треба повертатися до друзів. А то, певно, хвилюватися почали, де ж він пропав...

Андрій востаннє нахиляється до річки і припадає губами до води. Праворуч, за кущем, знову скидається риба. Судячи зі звуку, чималенька. Може, який-небудь розгодований окунь чи короп. Треба буде якось завітати сюди з батьком, прихопивши з собою вудочки...

Спалах. Краєчком ока Андрій помічає, що джерело періодичного сяйва ховається десь за деревами. Точніше, між ними. Звучить віддалений гуркіт. Дивний якийсь, чесно кажучи. Якщо це гримить феєрверк, то він пінгвін. Або просто телепень, який нічого не тямить в новинках піротехніки.

Спалах повторюється. І, побий його грім (чорт, як тематично!), якщо це справді феєрверк! Як би там не було, наближення грози він все-таки ще здатний розрізнити!

Треба сказати людям, щоб збирали речі і моталися додому. Кому захочеться мокнути під холодною осінньою зливою?

Андрій намагається піднятись, та в нього нічого не виходить — він тут же падає на траву. Знову плюскіт. Що це в біса за риба така?

У ніс раптом прокрадається вже знайомий терпкий запах гнилого намулу...

Чорт... Невже знову?

Андрій різко схоплюється на ноги і озирається довкола...

І правильно робить. Бо інакше б, напевно, сильно про це пошкодував...

А хоча... Важко сказати, що було би насправді. Тому що він шкодує вже зараз. Шкодує через те, що оглянувся. Шкодує, що не повернувся вчасно до вогнища. Шкодує, що взагалі відходив від нього бодай на крок.

А все тому, що кошмар продовжується. Та й зрештою... Хто казав, що він узагалі припинявся?

Ліс навколо знову зачаровано принишк. Ніде не шелесне листочок, не трісне галузочка. Небо погрозливо низько нависає над землею під товщею хмар. Течія на річці завмирає, зупиняється, зникають дрібненькі хвильки — і вся поверхня води перетворюється на чорне дзеркало, заповнене густою, тягучою, маслянистою рідиною, так схожою на нафту.

Запах намулу міцнішає. Несподівано до горла знову підступає клубок важкої, млосної нудоти. Гострий біль зненацька прорізує шлунок, і Андрій, мов підкошений, падає на землю. Тіло його корчиться, ноги й руки викручують судоми, по жилах пробігає щось схоже на потужний потік електричного струму. Нутрощі не витримують — і тут же вивергають із себе все, що він їв на сніданок, обід і вечерю. Шалено паморочиться голова...

Андрій лежить на землі, заплющивши очі. Він чекає, коли його шлунок нарешті вгамується. Та полегшення так і не наступає. Крізь біль до його свідомості долинає сигнал тривоги. Не варто так довго лежати на сирій землі, бо можна простудити нирки. А хоча ні. Він просто себе заспокоює... На превеликий жаль... На жаль...

Він знає, в чому діло. Підсвідомо. На рівні всіляких інстинктів і тому подібної дурні. Він уже стикався з цим якось. І може, навіть не раз... Він уже стикався з тим, що називають відчуттям абсолютного...

(жаху).

Так, жаху. Невидимий голос, що досі жив своїм життям, налякано стихає, вражений раптовою мовчанкою підсвідомості...

Усе навколо стихає... Залишається тільки первісна тиша... Тиша, що народилася на самому початку світу. Коли ще не було нічого...

Тиша, що віщує бурю.

І буря прийшла. Налетіла зненацька, як завше. Обдала серце хвилею крижаного страху перед розумінням того, що чекає на нього у чорних, тягучих водах.

Десь далеко лунає музика. Ледь чутний передзвін дзвіночків то наростає, то знову падає на річкове дно. Більше ніяких звуків. Хоч, напевно, ці дзвіночки обов’язково повинні супроводжуватись якимись ударними. Або легким плачем скрипки. Дивна музика, як не крути. Навряд чи хтось із його компанії слухає щось подібне. Хіба що зеленокоса Аліна... Вона наче не від світу сього. Від таких, як Аліна, можна чекати чого завгодно.

До передзвонів музики додається легесенький плюскіт... Знову й знову... З кожним разом він лунає все ближче до берега... Все ближче до скорченого від болю беззахисного Андрієвого тіла... Щось наближається до нього із чорних глибин. Йому не хочеться думати, що саме. Він і так знає відповідь.

Хочеться заплющити очі... Стулити їх навіки, щоб не бачити цих білих, холодних тонких рук. Бо це вони ховаються у чорній водяній товщі. Це вони повернулися зі світу мертвих, щоб забрати його з собою.

Андрію, ти передивився дурнуватих фільмів! Начитався всіляких моторошних книжок! Нема ніяких рук , вгамуйся! Чого ти ведешся на такі дешеві трюки? Все гаразду чуєш? Перестань боятися! Кому кажу у перестань!