Іолана Тимочко - Перший спалах

Краще б він не бачив того місяця, а разом з ним — і те, що він привів за собою!

Як тільки хмари розійшлися, розбурханий, розгніваний світ зігнувся під вагою тіней, що посипалися у просвіт, мов зерно крізь дірку в мішку. Та це були не тіні, до яких він звик. Це було щось інше. Набагато гірше і зловісніше. У цьому світі (сні чи його свідомості...ат, чорт хай з цим розбирається!) тіні були живими... Як він, як його друзі, які чомусь раптом кудись поділися. Як і мільйони інших людей, котрих не морочать всілякі дурниці, пов’язані із перепоєм. Вони росли і дихали, тремтіли і множилася, навіть, здається, зітхали і плакали. Андрій був готовий поклястися, що бачив, як одна із них раптом відірвалась від каменя і покотилася рівниною, мов незграбна пародія на перекотиполе, як вона важко зітхнула при цьому, наче людина, котру уві сні навідали жахи...

Та це був тільки початок.

Черговий спалах блискавки вкотре збив його з ніг. Цього разу вдарило зовсім поруч. Трохи оговтавшись, Андрій побачив, що від валуна за пару метрів від нього залишилися тільки дрібні осколки, які досі продовжували шипіти й казитися, мов клубок розлючених сірих змій.

Одразу ж за спалахом повітря сколихнули пекельні удари грому. Здавалося, сотня величезних гармат викотилася на небо і з несамовитим фанатизмом узялася обстрілювати землю. Раз, другий, третій... Нестерпна канонада гуркотіла над головою, погрожуючи закидати його гігантськими ядрами. Що служило замість них, Андрій навіть боявся уявити.

А тоді із півдня насунула чорна хмара і затулила собою півнеба.

І півземлі.

Це сталося несподівано, за лічені секунди. Божевільний гуркіт раптом Обірвався, наче небесний ворог зібрався оголосити перемир’я. Та тільки це було ілюзією, бо блискавки продовжували шматувати небо, освітлюючи спалахами холодну, спустошену рівнину. Зате з півдня стрімко наближалася величезна, вируюча маса глухого, як ніч, туману. Андрій стояв Дивився, як вона пливе над землею, ковтаючи все, що зустрінеться на шляху: облізлий валун, покручене вітрами старе, засохле дерево, спалений блискавкою спорохнявілий кущ... Вона летіла над світом, мов гігантська подоба роздутої змії, і жерла все, що мало необачність заплутатися між її неіснуючими губами.

Першою його думкою було втікати. Бігти на північ, поки вистачить сил. Невідомо, що трапилося б, пірни він поміж ті неспокійні, вируючі чорні клубки... Навіть думка про це викликала несамовитий жах.

І він справді кинувся бігти. От тільки ноги раптом налилися чавунною важкістю і немов приросли до землі. На якусь мить Андрієві здалося, що його вже поглинув туман. Він міцно заплющив очі, в глибині душі наївно сподіваючись, що таким чином заховається від невідомого ворога. Але туман продовжував вирувати за спиною, насуваючись стіною крижаної тиші. Андрій вирішив, що, певно, перетворюється на дерево. Він зиркнув на свої ноги, очікуючи побачити, як вони поволі дерев’яніють, пускаючи корені і обростаючи корою. Та замість того вихопив поглядом тільки завеликі на два розміри кросівки, що з білих перетворилися на сірі. Треба буде помити, мелькнуло в голові.

І тоді з його губ вирвався стогін. Точніше, він уявив, як з його губ виривається стогін. Та тільки в цьому місці це й так не мало значення. Реальність і вигадка зливались в одне, не залишаючи між собою жодних хистких кордонів. Те, що відбувалося, і те, про що він думав, стало одним цілим.

Тим не менше, стогін цей був криком відчаю. Страхом бути поглиненим хмарою страшного туману. Андрій чекав, коли згустки пітьми нарешті заполонять його очі, та цього так і не сталося. Він зважився оглянутись назад — і побачив, що жахлива хмара зупинилась.

Переконавшись, що вона не збирається знову повзти, Андрій розвернувся і зробив кілька невпевнених кроків у бік небезпеки. Половина гігантського світила, не затулена моторошною чорною завісою, продовжувала щедро поливати рівнину отруєним рожевим молоком. Молоком із домішками крові. Тільки от чиєї?

Він підійшов до хмари майже впритул. Що воно таке, сказати було важко. Нагадувало клубки якихось чорних випарів, що вирували й тремтіли, поглинаючи бліде місячне сяйво. Край хмари відсвічував блакитним. Наче підпалений блискавкою. То тут, то там слабкі спалахи пірнали у темряву і, ледь освітивши її хворобливим, невпевненим сяйвом, згасали.

Йому раптом нестерпно захотілося додому. Просто ввірватися в кімнату і завалитися на ліжко, не скидаючи кросівок. І хай потім влетить від мами за те, що наслідив по всій квартирі, він усе одно буде щасливий. Бо це буде його дім, його ліжко, його кімната — усе таке до болю звичне і просте. Без слимаків-кровопивць і скажених блискавок, без танцюючих тіней і голодних вируючих хмар. Це буде його реальність. Нехай іноді занадто нудна і сіра, але принаймні стабільна і зрозуміла. Без всіляких дурних несподіванок. Без галюцинацій та іншої хворобливої маячні. Навіть, напевно, без кислуватого присмаку вина. Так, справді, він більше не вип’є жодної краплі...