Іолана Тимочко - Перший спалах

Та ці породження уяви не стали дійсністю... Він продовжував самотою стояти на голій рівнині і спостерігати, як пульсує туман.

Усередині хмари щось відбувалося. Вона знову почала ворушитися і тремтіти. Раптом з одного боку з неї вистромилось велетенське чорне щупальце і потяглося вперед... А за ним друге, третє... Одне за одним, вони виповзали з її глибин і лізли кудись між валуни, подалі від цієї живої пітьми. Андрій побачив, як одне зі щупалець відірвалося від хмари і збіглося до купи, формуючи новий клубок туману. Ба ні, той клубок потім почав рости, роздуватися і перетворився на овал... Та на цьому метаморфози не закінчилися. Туман продовжував пульсувати і хвилюватися, змінюючи форму, аж поки із неї не викристалізувалося те, що до болю нагадувало людський силует.

Решту чорних щупалець теж відірвалися від «матінки» і розбрелись по полю, продовжуючи переродження. Одне із них повільно поповзло (пішло? полетіло?) до Андрія... Коли воно було вже десь на відстані витягнутої руки, над головою знову спалахнула блискавка, і побачене змусило Андрія затруситися від страху...

Постать справді була людська. Холодна і безтілесна, вона дивилась на Андрія безоднями порожніх очниць і беззвучно кричала голодною вирвою рота... Вона простягнула до нього руки, і у ніс раптом вдарив нестерпно сильний, огидний запах слизького намулу...

Та найгіршим було далеко не це. У рисах її чорного, тремтячого обличчя Андрій упізнав себе.

«Що ти таке?» — тільки устиг подумати, відчуваючи, як гойднулася під ногами земля. Запах намулу продовжував сильнішати, заповзаючи в розум разом зі шматками отруйного туману. Повітря кудись поділося, задушлива спека стиснула горло гарячими, сухими руками... Знову з’явилося нестерпне бажання пити. Він дивився на чорну постать і благав води, а вона шкірилась до нього кривою гримасою, простягаючи свої мертві, безтілесні руки...

— Води... Один ковточок...

— Буде тобі вода, — голос, схожий на шелест. Ні, це не слова породженого туманом... Це дзвінок із глибин свідомості...

— Буде.. — голос гучнішає.

— ...тільки скажи, що з тобою трапилось! Тобі погано?

Голос на мить замовкає. Андрій раптом усвідомлює, що голос цей — жіночий. Дивно як для його свідомості... М’який і лагідний і до болю знайомий. Невже вона так часто з ним розмовляє? Чому ж він переконаний, що сьогодні це сталося вперше?

Десь далеко на задньому плані грає музика. Свідомість вирішила його заколисати?

Чорна постать із туману кладе руки йому на плечі і присідає поруч.

— Сонце, ти мене трохи налякав...

Сонце? Що за телячі ніжності в цієї незрозумілої істоти? Невже плетиво дурнуватих людських стосунків докотилося вже й до пекла?

Потвора нахиляється й видихає йому в обличчя млосну суміш цигаркового диму й аромату цитрусових. А тоді легенько торкається лоба гарячими, вологими губами.

А він-то думав, вони безтілесні...

— Андрійчику, будь ласка, розплющ очі, — у знайомому голосі з’являються розпачливі нотки. Із клубка туману відривається ще одна постать, підходить до них і сідає поруч.

— Отямся, старий, — озивається вона злегка хриплуватим басом Сашка.

Сашка? Маркевича?

— У нього температура, — озивається свідомість. Чому вона обрала собі голос Марти?

Марти?

— Марта? Сашко? Ви? — він розплющує очі і пильно вдивляється в темряву.

— А хто ж іще? — сміється одна з постатей. Андрій не бачить її обличчя, бо перед очима кружляють якісь кольорові світляні плями.

— Гроза вже закінчилась? А туман? Він розсіявся?

— Який туман? Ти про що? — голос Сашка наповнюється нотками здивування.

Андрій збентежено прикушує губу. До нього нарешті доходить, що ляпнув дурницю.

— Чого ти дивуєшся, в нього жар, — каже Марта Сашкові, тулячи долоню до спітнілого Андрієвого лоба. У неї ніжні пальці, такі приємні на дотик. Від Марти віє прохолодою і спокоєм.

— Не було ніякої грози, просто хтось неподалік запускав феєрверки, — шепоче вона, повертаючись до Андрія. — Тобі вже краще?

— Так... Я забагато випив, — хрипло витиснув з себе Андрій, відчуваючи, як нестерпно палає горло. — Сподіваюсь, ви не будете проти, якщо я відлучуся на кілька хвилин.

— Я з тобою...

Марта хотіла встати, та він стримав її владним порухом руки.

— Вибач, мені треба...е-е...сходити до вітру, — пробурмотів Андрій. І, похитуючись, поволі побрів у кущі.

Він збрехав. Насправді йому просто хотілося побути на самоті. Зачерпнути долонею холодної річкової води і промочити горло. І чхати він хотів на всілякі кишкові палички та інші напасті, новинами про які їх так щедро частують з екрана телевізора. Ну подумаєш, захворіє — то й захворіє. Хіба вперше труїти себе всілякою гидотою?