Іолана Тимочко - Перший спалах

Він опустився на коліна і припав губами до річки.

Чорт... Чому йому так погано? Важкий клубок, що досі мирно дрімав у шлунку, прокинувся і тепер небезпечно підступав до горла. Виною тому, напевно, було вино. Або шашлики. Хтозна, з чого вони зроблені. А раптом завтрашній день розпочнеться з того, що в місцевих новинах на всі лади лаятимуть Черговий супермаркет, що попався на поставках неякісного товару і цим самим змусив компанію підлітків зустрічати світанок у стінах лікарні з діагнозом якоїсь там гострої вірусної фігні?

Бідна Марта! Йому стає жаль її. Вона так плекала надії на стосунки з Андрієм! А що він зробив у відповідь? Напився, як свиня. Прямісінько на її день народження! Зіпсував веселу дискотеку на природі, яка могла закінчитись доволі таки гаряче. Коли його почало нудити, він просто сів на мокру траву, прямо посеред танцю. Нічого не пояснивши, не сказавши жодного слова. Він сидів на траві, блідий і спітнілий, морозив дурню і морочився з безглуздими галюцинаціями. А вона ж, бідна, не розуміла навіть, що відбувається! Цікаво, що вона подумала? Біла гарячка? Чи навіть наркотики? Чувак явно під кайфом... Говорить з невидимими людьми, про грози та чорні тумани, смикається, кричить... Нормальній дівчині цього вистачить по самі вуха. І все. Вважай, він сам поставив хрест на майбутніх стосунках. Дивно, що Марта після цього ще знайшла у собі сили морочитися з його нездоровими химерами, поривалась допомогти, захистити. Що ж, Марто, мужності тобі не позичати! Шкода тільки, нікому її оцінити.

Клубок нарешті підкочується до самого горла. Андрій жадібно п’є холодну, трохи гіркувату воду в надії, що той незабаром відступить кудись углиб шлунку. Тіло знову кидає в холодний піт. Схоже, він таки справді отруївся.

Андрій долонею зачерпує воду і омиває руки, шию, обличчя. Вода холодна й терпка, від неї стає трохи легше. Великі сріблясті краплі скочуються шкірою донизу, падають на плечі, залазять під футболку. Дихання трохи вирівнюється і нудота нарешті відступає.

Андрій продовжує сидіти на березі, обхопивши руками похилену голову. Вітер шелестить у листі дерев, заспокійливо впливаючи на перевтомлений мозок. Ненав’язливим плюскотом ударяються хвилі об берег . Повіки важчають, голова невпинно хилиться додолу. Хочеться спати. Тільки не зараз... Не тут...

Крізь заплющені повіки раптом проривається слабке блакитне світло. Спалахує на мить — і відразу згасає. Десь далеко лунає гуркіт. Певно, хтось знову запустив феєрверки. Зараз би додому, та під теплу ковдру...

З-за куща лунає тихий сплеск. Мабуть, риба скидається. Бабця казала, то на дощ. Або хтось із хлопців прокрався слідом і вирішив полякати його, запустивши у воду чергу пласких камінців.

Плюскіт повторюється. Схоже, хлопці сьогодні доволі таки активні.

Уже на грані між сном і дійсністю Андрій раптом згадує, що так і не помив кросівки. А вони ж геть чисто вкриті товстим шаром попелу! Мама вб’є, коли побачить, у що перетворився її останній подарунок. Так, справді... Не можна спати... Треба прокидатися... Так... Ой, а не хочеться ж то як!.. Тільки б лежати й потягуватись, наче бабин старий облізлий кіт. І вже навіть без різниці, де. Можна навіть тут, на болоті. Тільки б хто-небудь приніс із машини його спортивну куртку. Вона тепла, м’яка. Нічим не гірше ковдри. Можливо, Марта здогадається це зробити. Вона, здається, зовсім не гнівається на нього за його витівку. Та й справді, чого б їй гніватись? Хіба він винен, що на нього накинулись безокі потвори? Він не просив їх цього робити. Не запрошував на свято. Певно, Марта сама їх запросила. А тоді підмовила трохи його полякати. А що, чим погана розвага? Поки бідолашний Андрійко труситься в полоні жахливих галюцинацій, турботлива і ніжна Марта без найменшого страху бере його під свою опіку. І — все, пастка спрацювала! Тепер він мусить бути довіку вдячний їй за це. Так-так, він, здається, десь чув, що дівчата люблять, коли хлопці відчувають перед ними провину...

Блакитне світло спалахує ще раз. Цього разу — значно яскравіше. Його супроводжує доволі таки пристойний гуркіт. Знову спалах. Гуркіт наростає і перетворюється в гарматний постріл. Стріляють над річкою. На іншому березі. Чесне слово, дістали вже зі своїми довбаними феєрверками! Їхали б краще додому, поки він разом з хлопцями не віддубасив там усіх!

Андрій ледь-ледь розплющує очі і легенько прикушує губу. Звідки в нього цей спалах агресії? В роті відчувається слабенький присмак крові. Певно, знову відкрилася ранка на щоці. Пагубна все-таки звичка — розгризати риб’ячі кістки. Якщо добре постаратись, можна розпанахати увесь рот.