Іолана Тимочко - Перший спалах

— Ого! — захоплено свиснув Андрій, вихлюпуючи туди трохи рубінової рідини. — Непогано, Оксанко, таки непогано!

Дівчина почервоніла по самісінькі вуха.

— Та пішов ти! — раптом кинула вона зі сміхом. — Мене взагалі-то Ксюшею звуть!

— Один чорт, — відповів Андрій і штурхнув під бік Сашка. — Ну що, спортсмен, з тебе другий тост! Валяй!

— Ем... — несподівано знітився той і відвів погляд кудись убік. — За дружбу?

— Так-так, молодець, старий! За дружбу! — перехопила ініціативу Оля. — Мартухо, сонечко, хай у тебе завжди будуть такі круті друзі, як ми! Чула?

І пішло-поїхало.

Другий...Третій...Четвертий...Пʼятий...

А вино навіть не думало закінчуватись.

Добряче захмелілі, хлопці вовтузилися з шашликами. Обляпавшись маринадом по вуха, Андрій нанизував на шампури соковиті шматки апетитного м’яса, поливаючи їх то пивом, то вином. Аліна сиділа навпочіпки біля багаття, тримаючи в руках лозину з настромленим на неї окрайцем хліба. Біля неї намотував кола вже добряче п’яненький Сашко.

«Невже він буде її клеїти?»

Андрій не встиг здивуватися, бо до нього раптом хтось підкрався і затулив очі долонями. До вух долинув здушений Мартин сміх.

— Перестань, бо помщуся! — весело пригрозив Андрій, розмахуючи руками навколо себе. Збоку виглядало, наче він хоче схопити Марту, та чомусь ніяк не може цього зробити.

Марта захіхікала і прибрала долоні.

— Чекай-чекай, я тобі ще пригадаю! — продовжив жартівливо бурчати Андрій. — Хай тільки з шашликами розберусь...

Нарешті м’ясо зашкварчало над вогнищем. Присадкуватий Олег, що вмудрився поцупити батькову машину, заліз у салон і ввімкнув музику.

— Голосніше! — зарепетував Вуєвич, притискаючи до себе захмелілу Ксеню. Лівою рукою він обіймав її за плечі, раз за разом нахиляючись, щоб послухати напівп’яне туркотіння. Між пальцями правої стирчала цигарка.

— Танцювати! Іменинниця хоче танцювати! — і собі заволала Марта. Вона підійшла до Діми і, не питаючи дозволу, відібрала цигарку.

— Будеш? — поцікавилась в Андрія.

Він зиркнув на цигарку і перевів погляд на Марту. Тоді ще раз — на цигарку — на Марту. Марта... Цигарка... Марта... Цигарка... Марта... Не дочекавшись відповіді, дівчина прибрала цигарку з-під Андрієвого носа і притулила собі до губ.

Андрій не курить. Колись, звичайно, бавився цим, однак будьмо чесними... Хто не грішив подібним? Він не тримав цигарки в руках вже років зо два... Однак... То було тоді... А зараз є зараз. Зараз просто добре. Йому добре.

Він забирає в Марти цигарку і поволі вдихає в себе її отруйний вміст. Дим наповнює легені, не викликаючи жодних неприємних відчуттів. В голові Андрія легко, і на серці легко. Йому здається, що він бреде в тумані. Але туман цей приносить тільки солодку млість.

Груди Андрія опускаються, і дим виривається з рота акуратними білими кільцями. Марта мовчки дивиться йому в очі. Він дивиться на Марту і підносить цигарку до її губ. Марта затягується...

— Дебіли, всю скурите! — репетує Вуєвич за їхніми спинами.

— А тобі що, шкода?! — кричить йому Марта і заливається сміхом.

Андрій милується ямочками на її щоках і дивиться, як вона зграбним рухом викидає недопалок у траву.

Він обіймає Марту за талію...

Вечоріє.

Лагідні осінні сутінки здригаються від гучної музики, що лунає з машини, розриваючи динаміки. Високо у небі загораються перші вечірні зірки. Пахне м’ятою і димом, пахне Мартиним волоссям і ще чимось невловимим, чимось таким, що мов привид, кружляє навколо нюхових рецепторів, однак боїться до них наблизитись. У голові мимоволі зринає асоціація з метеликом. Так, запах — наче метелик. Невловимий і полохливий, що втікає кудись, наляканий легким вітерцем.

Музика гримить. Марта танцює. Звивається навколо нього, мов повітряна змія. Саме так, повітряна. Марта вся немов виткана з повітря. Повітря і диму. Напівзгаслого вогнища і запаху сигарет. Помах руками. Напівзаплющені очі. Лінія шиї. І солодкий, млосний аромат фальшивого щастя.

Тиша і божевілля. Тиша на дні душі. Галас розриває слух на мільйони дрібних шматочків. Мов скляна королева, розлітається вона на друзки, розбита ударом каменя. Знаєте, як у тій казці про принцесу-воїна.

Та ні, до біса казки. До біса усе на світі. Зараз є тільки мить. І Марта. Його свідомість розчиняється у вигинах її тіла, у неймовірних вихилясах, які вона робить у такт божевільним ритмам.

Голоси. Голоси.

Музика.

Крики.

Повітря тремтить і падає. Осінь налякано ховається в кущі. Тишу розбито, пошматовано, кинуто на розтерзання бродячим псам. Хто він? Де він? Мовчання.