Іолана Тимочко - Перший спалах

Та про вино Андрій поки що мусив забути. Сашко штовхнув його під бік і потягнув у прибережні хащі. Треба було назбирати хмизу для багаття. Вони відкопали кілька здоровенних товстих гілляк і вирішили, що для початку вистачить і цього. Сашко десь роздобув сокиру. Коли вони приволокли гілки на місце гулянки, Сашко поколов їх на акуратні дрібні полінця, щоб було зручніше розпалювати багаття.

Решта хлопців ще продовжували сновигати берегом, їх було значно менше, ніж Андрій собі уявляв. Так, кілька Мартиних однокласників, він з Сашком і Діма Вуєвич, який, здається, доводився їй якимось там доволі далеким родичем. Крім них, на свято приперлися дві Мартині подруги, Дімина сестра Марина і ще якась неймовірно худа, незнайома дівчина з великими блакитними очима і розпатланим волоссям, пофарбованим у дикий яскраво-зелений колір.

Поки хлопці збирали хмиз, а дівчата вовтузилися з бутербродами, Андрій нахабно байдикував, чекаючи, коли звільниться сокира. Однак Сашко, здавалося, з великою охотою справлявся із покладеною на його плечі місією, від якої залежало майбутнє сьогоднішніх шашликів. Знічев’я Андрій почав розглядати Марту, що намазувала масло на хліб. Сашко, схоже, таки не обманув, бо Андрій уже пару разів ловив на собі її зацікавлені погляди.

Вона була висока на зріст і мала хвилясте світле волосся, що гарними локонами спадало на плечі. Її темно-карі очі були схожі на сливки. Коли Марта усміхалась, на щічках з’являлись привабливі ямочки. Легкий спортивний костюм ніжного кремового кольору підкреслював її струнку фігуру. Андрій дивився на Марту і широко всміхався, мружачи очі чи то від сонця, чи то від задоволення.

З дровами й бутербродами нарешті було покінчено. Марта підійшла до спітнілих хлопців, що розкладали багаття. Сашко сидів на землі, скинувши сорочку. Андрій заздрісно зиркав на його могутні руки й широкі плечі і думав, а в кого ж це він такий худющий вдався?

Сашко чиркнув сірником — раз, другий, третій... Та в нього нічого не вийшло. Він спантеличено розвів руками і безпорадно витріщився на крихітну сірникову коробочку.

— Відсиріли, напевно, — сказав нарешті. — Цікаво, який дурень додумався кинути сірники під ящики з бухлом?

— Ну я додумався, — байдужим голосом відповів Діма, визираючи з-за його плеча. Між зубами у Діми стирчала цигарка.

— Кхе-кхе, — закашлявся Сашко і демонстративно замахав руками. — Що за дим такий смердючий? Блін, аж горло дере...

— А мені нормально! — знизав плечима Діма. — До речі, я б дав тобі запальничку, але її в мене вже позичив Олег.

— Як завжди! — фиркнув Сашко. — Ти б відійшов кудись краще... Куряга довбаний!

— Та будь-ласка, — Діма відступив на два кроки. Несподіваний порив вітру шпурнув димом прямісінько йому в очі, немов колючим піском. Діма вилаявся й зіщулився, намагаючись позбутися пекучого болю. Коли він нарешті розплющив очі — розпухлі й червоні, з куточка лівого збігла велика сльоза і засяяла, мов діамант. Діма недбало змахнув її рукою.

— Та ну, народ, так діла не буде, — роздратовано сказав Сашко, кидаючи на землю зіпсовані сірники. — Доведеться розпалювати старим народним способом. Де Марина? Нам тут очкарика треба!

Марина, гостроноса білявка у синьому сарафані, нарешті залишила бутерброди в спокої, невпевнено підійшла до гурту, скинула окуляри і простягнула Сашкові. Поки він сердито кректав над купкою хмизу, намагаючись підпалити розкидані зверху шматки старих газет, вона нетерпляче топталась на місці. Помітивши, що кілька осіб зацікавлено зиркнули в її бік, знічено пояснила, що без окулярів вона, як без рук.

— Бідолашна, — почув Андрій за спиною. Він обернувся — і побачив миловиду кругленьку дівчину, що теревенила зі скелетоподібною зеленою дивачкою. Як же її звали? Оленка? Чи то Оксана? Чорт... Забув...

Сашко нарешті розпалив багаття. З переможним вигуком зірвався на ноги і роззирнувся навколо. Його обличчя розтягнулось у широченній добрій посмішці.

Марта раптом залилась дзвінким сміхом і підійшла до Сашка, збираючись відібрати окуляри. Але Сашко, не змінюючи виразу обличчя, натягнув їх на перенісся і, примружившись, скоса зиркнув на її простягнені руки.

— Ги-ги! — дурнувато реготнув Сашко, все ще не прибираючи усмішку з обличчя. Він продовжував блазнювати, нагадуючи недолугого клоуна. Жартівник знайшовся, дідько б його вхопив! Ще й вигравав затято своїми м’язами, мовляв, дивіться, яке чудове у мене тіло! Дивіться, дивіться, бо в вас такого нема, я тут найкрутіший, ги-ги-ги! Налітайте, дівчатка, поки вільний! Ну-у-у! Чого ви чекаєте? Налітайте!