Іолана Тимочко - Перший спалах

— Якої ще Марти?

— З паралельного класу. У неї сьогодні день народження. І нас з тобою запросили!

— Ти що, з дуба гепнувся? Ніхто мене не запрошував!

— Ех, Андрію-Андрію... Дурна твоя башка... Минулого тижня Марта підійшла до мене на перерві, щоб дізнатись, куди ти пропав! Бачиш, вона не знає, що ти полюбляєш відсиджуватись вдома замість того, щоб клеїти дівчат на перервах! Так-от, вона сказала, що хоче запросити тебе на свою днюху і попросила, щоб я тобі передав... Ну я, звичайно, добра душа... Чом би й не виконати просьбу такої милої дівчинки. А потім вона сказала, що буде рада бачити на вечірці й мене. Тобто... тьху... на пікніку, якщо говорити дослівно!

— І ти мені про це кажеш тільки зараз? — Андрій був глибоко вражений поведінкою друга.

— Вибачай, чуваче, але я забув! От чесне слово, забув! — голос Сашка набрав слізливого відтінку вини.

— Ти йолоп, — буркнув Андрій. — Не подумав, що я можу відмовитись?

— Ее...відмовитись? — схоже, Сашуньо був приголомшений. — Ти сказав — відмовитись? Чи мені почулось?

— Не почулось! — відповів Андрій. — А що в цьому дивного?

— Матінко рідна, та з ким я балакаю? — пробубонів Сашко обурено. — Ти справді настільки дурний, чи лише прикидаєшся? Відмовитись! Він хоче відмовитись! І після цього ти ще дивуєшся, чого в тебе досі немає дівчини?!

— Ну на це є доволі вагомі причини...— почав було Андрій, та Сашко тут же обірвав його ще ненароджений монолог.

— Знаю я твої причини, ага! Ховатися від дівчат — що може бути кращим способом для здобуття кохання? Чим далі заховаєшся, тим більше зростає ймовірність закохати в себе дівчину своєї мрії. Та ти просто геній! Не інакше!

— Марта — не дівчина моєї мрії! Чесно кажучи, я її ледве знаю!

— То познайомся поближче, маєш чудовий шанс! Вона не буде проти, бо в іншому випадку навряд чи бігала б по всій школі в надії зустріти тебе й запросити на свято! Знаєш, тут явно щось нечисто!

Андрій зробив вигляд, наче з гучним свистом втягує носом повітря.

— Все чистої Окрім хіба що твоєї поведінки! Ну й думок! Здається, вони смердять брехнею!

— Які ми пафосні! — буркнув Сашко. — Як ми жартуємо... Слухай, чуваче, якщо тобі там щось смердить, то буду змушений тебе розчарувати: у всьому винне твоє нездорове бажання навідатись до репетитора!

— Знову ти зі своїм репетитором?

— З твоїм репетитором, друже, з ТВОЇМ! Якщо ти хочеш, щоб я перестав глузувати, то збирайся й виходь. А ні — то вибачай!

— Ну спасибі, що так гарно зруйнував мої плани, — здушеним голосом прошипів Андрій.

— Завжди радий! — весело кинув Сашко. — Отже, май на увазі! Через двадцять хвилин!

Дзвінок обірвався. Андрій кинув мобілку на стілець і взявся натягувати на себе джинси.

Ну що ж, репетитор поки зачекає. А гартувати волю можна почати і з понеділка. Це так символічно: новий тиждень — нове життя. Крім того, варто би й відсвяткувати завершення старого. Як там не крути, воно все-таки довгий час було частинкою його самого. А отже, Марта зі своїм днем народження підвернулася під руку саме вчасно.

На гулянку збиралися на околиці міста. Незабаром туди підкотив старенький, пошарпаний «Запорожець» — один із Мартиних однокласників нишком свиснув у батька. Слідом під’їхала й сама іменинниця. Її привіз якийсь виливицюватий, темноокий парубійко з гладко вибритою головою і величезним татуюванням на правому передпліччі.

— Той хлопака — Мартин старший брат, Віталя, — шепнув на вухо Сашко, помітивши, як неспокійно Андрій обсмикує на собі одяг. — Над ним частенько піджартовують, називають місцевим авторитетом... Та він дурний, як пробка. Бачиш, як по-тупому шкіриться? Хоч кулачиська має доволі вражаючі! Такими якби дав по зубах, то певно, всю щелепу витрусив би... Але він з нами не буде, просто привезе хавчик і кудись собі змиється. Так що можеш заспокоїтись! Не трясись, як той заєць!

— Робити мені більше нічого, — фиркнув Андрій, намагаючись надати собі якомога поважнішого вигляду. А самому-то й справді аж на душі полегшало! Він уже злякався, що цей страхітливий, бандюкуватий на вигляд тип вмудрився прибрати собі до рук дівчину, котра, якщо вірити словам друга, ще буквально пару днів тому посилено цікавилась Андрієм.

Та, на щастя, усе було добре. Парубійко справді випакував із машини здоровенний кошик з їжею і чимало пляшок з якоюсь алкогольною хернею. Що там було, Андрій спочатку не розгледів, бо пляшки для надійності запакували у невеликі картонні ящики. Однак їх видав непевний дзенькіт розбитого скла. Як виявилось, один із ящиків погано закрили, і пляшки, що були в ньому, не витримавши останніх кількох сотень метрів ґрунтової дороги, розлетілись на чимало шматочків, заливши багажник кількома літрами ароматного червоного вина. У Андрія слинка потекла по підборіддю, коли він побачив, як Віталя виливає в річку розбавлені мікроскопічними скляними уламками залишки рубінового напою, як вони розтікаються по воді, схожі на вируючий кривавий туман, як розфарбовують собою прибережні води, виблискуючи на сонці й розлякуючи тіла заколисаних осінньою тишею сонних, лінивих риб.