Энн Файн - Позаду льодовні

Я не сумніваюся: Касс одразу пообіцяла б, що завтра рано-вранці піде зі мною до будинку Джеймісона й усе за мене владнає. І вона таки пішла б, незважаючи на історію з мартином, після якої нога її вже роками не ступала на ту стежку. Вона завжди мені допомагала, коли потрібно було щось пояснити. Вона вміє пояснювати значно, значно краще за мене, і чудово це знає.

Касс завжди допомагає, так чи інакше, навіть коли робить це ненавмисно. Її анітрохи не лякають ті жахливі речі, про які я ледве змушую себе розповідати. Вони зазвичай видаються їй смішними — вона, вочевидь, готова почути і щось значно гірше. Вона слухає мене, всівшись на ліжку, в неї палають очі, її охоплює нетерплячка, і поступово я й сам починаю вірити, що все не так погано.

Але вчора ввечері я потребував від Касс не просто втішання. Я хотів, щоб вона мені пообіцяла сходити туди. Вона ж із Лісою не сварилася, тож та мала б до неї прислухатися. Касс усе залагодила б.

Я встав з ліжка і рушив у коридор. Але світла не вмикав. Ніколи його не вмикаю. Я тихесенько підкрався до її дверей і якомога повільніше повернув ручку. Якщо надто поспішати, вона клацає.

Двері не відчинилися. Я подумав, що там щось затялося. Стояв у піжамі, наче недоумок якийсь, і штовхав двері плечем, прокручуючи ручку туди-сюди, хоча прекрасно знав, у який бік її потрібно повертати. Урешті-решт я ж стільки років спав у тій кімнаті!

Я довго мовчки штовхав двері в кімнату Касс, аж поки до мене дійшло, що вони зачинені. Ти ба, виявляється, до них існує ключ.

Я повернувся в ліжко і спробував ще раз самотужки в усьому розібратися. Вирішив, що піду до Ліси рано-вранці: не настільки рано, щоб ризикувати наткнутися на Джеймісона, але й не надто пізно, щоб Ліса ще не встигла виконати всі свої завдання та гайнути до Галлорана. Я подумав, що таким чином змушу її вислухати мене. У неї просто не буде виходу — така собі пастка, еге ж?

Я здогадувався, що спочатку вона відвернеться від мене і перебиратиме пальцями потертий шкіряний ремінець, яким зв’язані половинки іржавої напівзруйнованої садової хвіртки, щоб та цілковито не розвалилася. Коли ми востаннє були там, вона шарпала його весь час, поки Касс благала Джеймісона відпустити мартина на волю.

Налаштований я був рішуче. Не пригадую, що ще я збирався їй сказати, але знаю напевно, що хотів усе пояснити, щоб вона перестала на мене сердитися. Урешті-решт вона мусила б обмотати подертим шкіряним ремінцем стовпець біля хвіртки і таки підвести очі. А потім я допоміг би їй упоратися з роботою. Та я сам усе за неї зробив би, а вона тим часом умостилася б на паркані та розмовляла зі мною. А опісля ми разом пішли б до річки, де спить Касс (вона тепер мало не цілими днями спить), і все знову було б гаразд, наче ми ніколи й не сварилися.

Я візьму з собою багато черешень. Ліса їх обожнює. Тато каже, що вона не набагато краща за зябликів — так поїдає його черешні. Він розводить руки, як садове опудало, і несамовито махає на неї або шерхоче цілим аркушем дорогоцінної маминої фольги просто перед її обличчям, аж поки Ліса від сміху вже не може покласти до рота жодної черешеньки і ненароком починає ковтати кісточки. Я візьму черешні з великої порцелянової миски в коморі, перш ніж Касс устигне прийти і попередити мене, що це основний інгредієнт для «бабусиного пудингу» абощо і я мушу покласти їх назад. Я насиплю черешні в новенький поліетиленовий пакет, а не в один з уживаних і прополісканих. Заховаю їх за тумаками, щоб схопити в останній момент, коли вже виходитиму. Я спланував усе до дрібниць.

А все-таки я не міг заснути. Так боявся, що саме нині не почую, як дрижать двері у двір, коли тато тягне їх над кахляною долівкою, щоб вийти з дому і піти на доїння разом з Джеймісоном. У нього вже, може, й ранок, але для мене все це звуки ночі: і коли мама випускає котів надвір, і коли тато прочищає плиту AGA [7] AGA — поширена в Англії марка кухонних плит; раніше такі плити працювали на вугіллі. від попелу, і коли посвистує моторошний поїзд, що проїжджає Фретлі. Я можу прокинутися від цих звуків, якщо так себе налаштую напередодні ввечері.

Я був такий накручений — навіть здалося, що я вже щось чую. А потім вчулося стримане хихикання. Напевно, це один з котів. Таке враження, що внизу майже беззвучно зачинилися двері, а потім долинули тихенькі кроки в коридорі. Уже за кілька секунд сон як рукою відняло, і я знову напружено вслухався, бо тепер вчувалися дивні кроки на стежці. Я усвідомив, що схожий на кролика, який утік з клітки і нашорошив вуха. Здавалося, я от-от почую, як дихають корови в стайнях.