Энн Файн - Позаду льодовні

— Томе, відчепися. Дай мені спокій. Я тобі не належу. Я можу приходити тоді, коли мені заманеться!

Я одразу ж схопився на рівні ноги і почав швидко ходити туди-сюди берегом річки.

— Бур-бур! — глузувала вона з мене, не встаючи з трави. — Ну ти й буркотун.

Я усвідомлював, що, певно, дуже нагадую їй нашого тата. Він теж ходить туди-сюди, коли сердиться, і Ліса з Касс часто з нього кепкували: ходили слідом і навмисно плуталися в нього під ноги щоразу, коли він повертав.

І саме тоді я міг би облишити цю справу, перестати сердитися і всміхнутися. Якби ж я так і вчинив! Але раптом — не знаю, яка мене муха вкусила, чесно, не знаю, і це мене досі мучить — я перестав крокувати, як тато, а натомість зачовгав, як її батько: повільно, страхітливо і незграбно. Я перекривляв Джеймісона. Ми з Касс роками тренувалися наслідувати його ходу, заховавшись подалі від людських очей у льодовні, але ніколи не показували цього Лісі.

Я повторював за ним кожну огидну дрібничку: як він зішкрябує болото з куртки, як посміхається і дивиться вбік щоразу, коли каже щось образливе, і як копирсається пальцем у правому вусі, а потім дивиться, що він там знайшов.

Я шепотів злостиво, намагаючись не розбудити Касс, але щоб Ліса неодмінно почула і впізнала: то було Джеймісонове хрипле бурчання. Я довго тренувався його перекривляти і раніше дуже пишався, що в мене так добре виходить.

— Ну, Лісо, ти вже доробила? Пора кінчати. Але не жени коней. Перш ніж кинешся бити байдики позаду льодовні з тою зірвиголовою Касс та її недоумкуватим братом-близнюком, на тебе тут чекає гора роботи.

Я почав загинати пальці, перераховуючи всі заплановані для неї справи, точнісінько, як Джеймісон. Я майже відчував, як Ліса розтулила рот і вп’ялася в мене поглядом, але правив своєї.

— Передусім полий моркву. Знаю-знаю, весь ранок дощило як з відра, але краще про всяк випадок підлити ще. А потім повимітай павутиння з кролячої клітки, хоча ти чудово знаєш, що ніколи в житті я не дозволю тобі завести кроля, щоб він, бува, не вислизнув і не пожував мені салат-латук. А далі, дівчисько, гарненько порозкладай мої отрути, по черзі, за болючістю та смертоносністю. І чуєш, Лісо, начисть до блиску всі мої пастки. Ну, а коли впораєшся з цією роботою, то можеш іще трохи попорядкувати в компостній ямі, бо там уже казна-що діється, ми ж постійно туди щось викидаємо. А ще, Лісо, перш ніж піти…

Я усвідомив, що накоїв, лише коли почув її схлипування. Я зупинився б раніше, якби знав. Принаймні так я тепер себе втішаю. Але врешті-решт з якого дива я взагалі так завівся? Хотів подивитися, чи я для неї щось означаю? Начебто, якщо я не можу довести її до сліз, то й розвеселити не зможу. Імовірно, я просто перевіряв, чи можу зробити їй боляче, перш ніж дам шанс зробити боляче мені?

Але ж я не знав, що вона плакала. Я не винен, що безперестанку торочив своє. Розумієте, я ніколи не дивлюся Лісі в обличчя. І так уже роками. Просто не можу! Натомість я дивлюся на її коліна, чи кісточки, чи руки, а іноді, коли вона захоплена розмовою з Касс і нічого не помічає, зиркаю на її профіль. Однак я ніколи не дивлюся їй в обличчя і в очі, хіба що на її відображення в брудному вікні автобуса. Я не можу, бо що, як вона помітить?

Тому я й не здогадувався, що її щоки залиті слізьми, а плечі трусяться, аж поки цей жахливий звук вирвався в неї з горла. От я дурень! Як я себе часом ненавиджу! Я одразу ж припинив і вибачився. Але Ліса скочила на ноги і, заперечно хитаючи головою, звела руку, щоб зі всієї сили заліпити мені ляпаса.

Я пригнувся — не зміг стриматися — і вона промахнулася. Ліса втратила рівновагу й упала, поранивши коліно, і на ньому почали повільно з’являтися краплинки крові. Отоді мій живіт уперше стиснувся від спазму, і відтоді я відчуваю ці спазми знову й знову.

Я простягнув руки, щоб допомогти їй встати.

— Лісо, — сказав я. — Ліссі!

Вона вирвала свою руку з моєї так, ніби я її обпік. А потім чкурнула геть — побігла між деревами, позаду льодовні, до стежки, що веде до її дому.

Вона так і не повернулася. Відтоді я не бачив її жодного разу. Джеймісон каже, що до кінця літа вже й не побачу. Каже, вона поїхала.

Я прочекав на неї вчора весь день. Був упевнений, що вона прийде. Відразу ж після сніданку я дременув від Касс і прибіг сюди сам. Вештався біля річки, вичікуючи, поки Ліса закінчить позувати Галлорану, прийде сюди і побачить мене. Я вилетів з хати стрімголов, тож не взяв з собою ні їжі, ні чогось почитати. Але й на березі не міг всістися. А що, як Ліса, не помітивши мене серед високих трав, вирішить, буцімто я навіть не зволив прийти, розвернеться і рушить геть, а я так і не почую її кроків?