Энн Файн - Позаду льодовні

Я прочекав цілісінький день, безкінечно плетучи косички з трави. Я прочесав увесь берег і перелісок у пошуках перешкод, якими мучив мурах і всяку іншу повзучу живність, що траплялася мені під руку. Я намагався насвистувати всі пісні та гімни, які мене колись змушували вчити, але врешті відчув, що дурію від свого свисту, а не від власне мелодій, як це бувало раніше.

Ліса так і не прийшла, але я здригався знову і знову, коли мені здавалося, нібито я чую тихий рівномірний шелест, з яким вона зазвичай пробирається крізь перелісок. Я продовжував чекати, незважаючи на докучливий голод. Я продовжував чекати навіть тоді, коли зрозумів: вона не прийде, вже надто пізно.

Я все ще з надією роззирався навсібіч, аж ось помітив, як крізь густу памолодь пробирається Галлоран власною персоною, зачіпаючи полотняною торбою з приладдям для малювання кожен стовбур на своєму шляху, зойкаючи та проклинаючи все довкола щоразу, коли якийсь прихований кущик кропиви жалить його крізь тонкі шкарпетки, і ремствуючи, коли доводиться знову і знову віддирати зборки дорогоцінного піджака від кущів ожини. (Тато каже, що Галлоран може й трактор налякати своєю ходою.)

Коли я вискочив з трави просто перед його носом, Галлоран, щойно оговтавшись від несподіванки, почав на мене нападати:

— Ти що взагалі тут робиш ? Уже дуже пізно. Та вже по десятій! Ти давним-давно мусив прийти додому на вечерю! А о цій порі ти повинен бути у своїй спальні. Оце тобі вдома дістанеться на горіхи !

Він цілком мав рацію. Так усе і було, хоч я й сам це чудово усвідомлював. Просто до пророчих слів Галлорана мені здавалося, що не таке то вже й велике діло. Але тепер я покірно взяв светр і пошкандибав геть, надто нещасний, щоб навіть слово мовити, і надто занурений у свої думки, щоб замислитися: якого біса Галлоран вештається позаду льодовні у химерних літніх сутінках?

Було вже майже пів на одинадцяту, коли я ввійшов у кухню, щоб «дістати на горіхи», як напророчив Галлоран. Ось і новий урожай провин для Списку: легковажний і нерозсудливий, на-тебе-все-менше-і-менше-можна-покластися, з-тобою-важко-справлятися. Мама додала ще й «припізнілий», нагадуючи татові, який люто крокував туди-сюди кухнею, що їм певною мірою навіть пощастило, бо з Касс уже давно було важко справлятися. Можливо, десь глибоко в душі вона хотіла таким чином утішити мене, хай навіть так, але мені від цього легше не стало. Мені ніколи не подобалося оце порівнювання нас із Касс. Аж надто вже часто я виявлявся гіршим. А коли батьки нарешті відправили мене спати, я ще довго лежав і не міг заснути, прокручуючи в голові все, що вони казали, і, ба гірше, як вони це казали.

Я спробував заспокоїтися, роздивляючись мерехтливі нічні тіні на стіні. Раніше Касс відволікала мене ними щоразу, коли ночами мені ставало сумно.

— Ота тінь дуже схожа на котеня, — казала вона. — Томе, та справді ж схожа. Сам подивись! Ну то придивися трохи краще! Онде плямка вгорі на дверях — це його вушко.

Вона до мене чіплялася, як реп’ях, аж поки я відривався від самобичування і намагався розгледіти котеня на стіні, лишень щоб вона мене облишила. Урешті-решт я таки помічав те котеня — воно було товстеньке й гарненьке, а ще погладжувало вусики лапкою.

— Бачу, бачу! — радісно вигукував я. — Ота лінія на стіні — це ж його спина, правда? А та темна плямка — це кінчик його хвостика, який він загорнув під себе, еге ж?

Я оглядався на Касс, але вона не озивалася. Натомість заривалася від радості обличчям у подушку, тому що старий добрий трюк вдався — вона вкотре підловила мене. А коли я знову дивився на стіну, кошеняти там уже не було.

Але тепер я далеко від Касс, і вона більше не може з мене глузувати. Одного дня батько перетягнув моє ліжко коридором аж до кінця, у холодну маленьку кімнатку дивної форми, де раніше був його кабінет. Він поступово повиносив звідти все своє офісне приладдя: папки, записники, мільйони картонних коробок, переповнених чеками, і поскладав усе це в єдиній освітлений кімнаті на горищі. І відтоді щоразу, повертаючись після нарахування зарплат чи оплати рахунків, тато в поганому гуморі. Він каже, що в голові у нього цілковита катавасія, бо він постійно вдаряється нею об балки і припускається стількох помилок, що міг би вже двічі збанкрутувати та бути змушеним продати ферму. Попри це, ліжко моє він назад не переносить.

Безперечно, якби ми з Касс досі ділили одну кімнату, то під покровом темряви я піддався б її нещадному випитуванню, яке вона влаштовує завжди, коли підозрює, що щось сталося, і я розповів би їй, чому так пізно прийшов додому. Я розповів би їй про ту жахливу сварку з Лісою і про те, як вона втекла.