Алла Рогашко - Її сукня

«Невже мені справді кінець?!.» — прострелила мозок шалена думка.

«ти мені не потрібен, — озвався на його помисли голос. — а от чи виберешся звідсіля — то вже інша справа, не моя. бувай, шукачу пригод!»

Денис почув розкотистий сміх, що заполонив, здавалось, усю галявину, весь ліс, увесь його переплавлений, розбурханий мозок. І сміх той був останнім, що почув, бо раптом запала німа тиша. Така німа, що в голові важко загупало.

Йти. Йти звідсіля! І то хутчіш.

Похапцем затнув подертого плаща і почвалав: попереду начебто блимнули якісь червонуваті вогники…

Ніла опритомніла в ліжку. Знадобилась неповна хвилина, аби збагнути, де вона є. Бабусина улюблена лляна скатертина, якою був застелений стіл коло вікна, і знайомий запах її оселі переконливо засвідчили: вона повернулась у реальність. Мандрівка добігла кінця…

Якийсь час роздивлялась вив’язані по краях скатертини соняшники, аж раптом схаменулась.

Що тепер за пора? Це ранок? Чи вечір? Кімнату оповивали легкі сутінки. Але… як вона опинилася в ліжку? Мала ж бути на узбережжі! Як вийшла з трансу? Питань у голові роїлось безліч, однак відповіді поки не віднаходила жодної. Знетямлено роззиралась і напружено копирсалась у пам’яті, але пригадати свій шлях від моря до цього ліжка так і не вдалось.

Хотіла підвестися, проте ледь змогла поворухнутись — тілом, здавалось, щойно проїхався важезний каток.

— Бабусю!

У коридорі почулись швидкі кроки, й за мить до кімнати ввійшла стривожена бабуся.

— Нілочко! Слава Богу, ти отямилась! — підбігла до ліжка й ухопила її в обійми. — Як же ти мене налякала, дитинко!

— Що трапилось?! Як я тут опинилась?!

— Хотіла би я знати, що трапилось! Ти що, нічого не пам’ятаєш?

Ніла заперечно хитнула головою і нетерпляче подивилась на стареньку.

— Ти ледь не втонула! Якийсь чоловік прогулювався на пляжі з собакою й випадково помітив тебе…

— Не може бути!

— …ти лежала на поверхні моря, наче нежива. Він витягнув тебе з води. Казав, ще трохи, і було би пізно… Бідна моя дівчинка… Як же так сталося?..

— Сама не знаю… — Ніла заплющила очі й намагалась пригадати своє «повернення», але пам’ять уперто не пускала її далі білого простору із темним колом круговерті. — Скільки я пролежала без свідомості?

— Два дні! Слава Богу, температура спала. Я вже схвилювалася, хоча лікар сказав, що ти в порядку, просто виснажена і маєш набратися сил.

— Скільки часу мене не було?

— Того вечора ти зникла з дому. Звісно, я здогадалась, що ти подалася до моря. Чекала тебе, чекала, а потім не витримала й теж пішла до узбережжя: моя душа чомусь була не на місці. Там і побачила спочатку того чоловіка, а потім і тебе… Ти лежала на піску, зомліла, така безпорадна… Саме під’їжджала швидка, яку він викликав. Нілочко, як же так сталось? Чому ти плавала в сукні? Той чоловік сказав, що через неї ти могла потонути. Хто ж плаває в одязі!

— Навряд у мене були плани плавати тоді… То мене знайшли того ж вечора?

— Так, Нілочко, слава Богу, того ж вечора. Тебе не було кілька годин.

— Це ж треба… Я думала, мене не було кілька днів…

— Що ти, дитино! Яких кілька днів, Боже борони!

— Де сукня? — схопилася раптом.

— Я попрала її, вона геть забруднилась. Зараз принесу бульйончику. Тобі треба підкріпитися.

Ніла полегшено зітхнула й провела поглядом бабусю, що метушливо причинила за собою двері. У голові витало безліч думок, впорядкувати які навряд чи вдасться найближчим часом.

Мусить про все розповісти бабусі. Досить таємниць у їхній родині! Відтепер «скелети у шафі» — не їхній «пунктик».

Ніла поверталася додому. Сиділа в потязі, дивилась у вікно й перебирала в думках пережите-побачене під час подорожі в часі. Все ще має розкластися на поличках свідомості, і на це потрібно купу часу…

Якби душа прабабусі, вирвавшись з міжчасся, не сконтактувала з нею, її життя було б інакшим. Так, усе перевернулося догори дриґом! Вона втратила спокій, зіпсувала купу нервів, але… Не знала б Сашка. Не було б написаного «Фатуму»; вона взагалі могла не відчути свого покликання. Не знала би про життя своїх рідних, зрештою, не поблукала би по власній підсвідомості. Пливла б за течією, але чи був у тому сенс? Його й не шукала: почувалася звично і комфортно в тій повсякденності. Добре, що виборсалася з неї…

«Без минулого немає майбутнього» — зринули з пам’яті почуті нещодавно слова. Ниточки з минулим поволі обриваються… Страшенно шкодує тепер, що не розпитувала в дідуся про його життя. Чому, ну чому їй не спадало на думку поцікавитися тим, коли був живий? Звісно, тепер на власні очі побачила вражаючі моменти з його минулого, але спілкування — того, якого хочеться тепер, — вже не буде… Другого дідуся (татового батька) й не пам’ятає — помер, коли була зовсім маленькою; бабусі теж кілька років, як немає. І майже ніколи не розпитувала в них про їхнє особисте! Чому?..