Алла Рогашко - Її сукня

— Принаймні це єдина старовинна статуетка красивої жінки зі смолоскипом, котра була у нас в наявності останнім часом.

— Так-так… Скажіть… може, моє питання вам видасться дивним, але… я її у вас придбав?

— Так, ви придбали її в мене, — делікатно відповів антиквар. — А що, ви цього не пам’ятаєте? — співчутливо уточнив.

— Розумієте… — Денис щосили стиснув склянку.

— Давайте-но, я краще це у вас візьму, — м’яко мовив Леонід і витягнув із затисненої Денисової руки склянку.

«Повний абзац! Я ж зовсім не володію собою!!!» — промайнуло в розпаленій голові.

— Якщо вам потрібно, можете зі мною про це поговорити, — запропонував Леонід, умить відзначивши подумки всю банальність і, певною мірою, кумедність цієї, давно заїждженої в анекдотах, фрази. Проте справді хотів допомогти цьому нещасному. Здається, чолов’яга втрапив у халепу.

У погляді Дениса проскочила іскра зверхності, однак відразу ж згасла. Він похилив плечі й важко зітхнув.

— Так-так, давайте поговоримо… Мене цікавить, що це, в біса, за дивна штукенція! Я можу присягнути, що не купував її, а воно таки схоже на те… У мене таке враження… — рвучко озирнувся через плече, чи нікого, бува, немає у нього поза спиною, і довірливо прошепотів: таке враження, що я божеволію…

Йому відразу стало легше! Він мусив довіритися цьому чоловікові, чорт забирай! Мусив!!! А що було робити?! Незнайомцям якось легше відкритись — їм нібито має бути це не надто до серця, та й однаково забудуть потім. По собі те знає. Не ділитися ж цією фіґнею з приятелями, щоби крутили потім пальцем біля скроні за його спиною, злостиво посміхаючись і потираючи від радощів руки… А цей чоловік, видається, причетний до цього божевілля і хоч щось може прояснити.

— Ви не божеволієте, — спасінням прозвучав голос антиквара.

Денис готовий був розцілувати його, не знаючи чого, — він же іще не почув, чому не божевільний, але ці слова були для нього рятувальним кругом; тим, що найбільше волів почути тепер. Натомість лише нервово потер спітнілого лоба.

— Розкажіть мені про цю чортівню все, що знаєте! — вхопився за прилавок, відчувши, як у голові знову закрутилося.

— Давайте ми з вами сядемо і спокійно про все поговоримо, — запропонував Леонід, знову мимоволі згадавши заїжджений анекдот про психологів.

Денис полегшено гепнувся на м’який диван. Леонід, підсунувши стілець, послужливо сів навпроти.

— Ця річ, яку ви купили, статуетка Гекати… тут не все так просто. Точніше, дуже непросто. З нею пов’язано чимало дивних, непояснимих речей, — швидко заговорив Леонід, в душі радіючи, що нарешті зможе розповісти все, що знає, попередивши можливу небезпеку. Денис пильно дивився на співрозмовника, уважно слухаючи й час від часу потираючи спітнілого й червоного від постійного нервового збудження лоба.

Леонід розповів усе, що знав. Показував записи про статуетку в їхній сімейній книзі, зачитував приголомшливі історії попередніх власників, розпалено тряс перед Денисовим лицем роздруківками з інтернету зі статтями про міфічну давньогрецьку богиню Гекату; ввійшовши в якийсь химерний раж, висував припущення, що може трапитися з людьми, причетними хоч якимось боком до цієї зловісної статуетки.

— То що ж мені, в біса, робити?!! — скрикнув Денис, не витримавши шаленої лавини інформації — зовсім не тієї, яку волів тепер довідатися. В усьому сказаному не почув ні крихти заспокоєння, ні крихти надії на те, що можна чимось зарадити чи якось розплутати цей божевільний клубок; він зіскочив з дивана й нервово забігав по крамничці.

— Є один вихід! — по-змовницьки прорік антиквар з виглядом не лише поважного знавця історії давньогрецької міфології, а й фахівця з практичного окультизму.

— Який?!! — спинившись, видихнув розпашілий Денис.

Леонід значуще примружив очі й схилився над Денисовим вухом.

Ніч примарою наповзала на сонне місто. То мала бути одна з тих вельми темних ночей, коли навіть сяйво ліхтарів розчиняється у непроглядній пітьмі, що мовби саваном безжалісно огортає з усіх боків.

Денис підтюпцем ішов майже порожньою алеєю, засунувши в кишені плаща одубілі від вогкої прохолоди руки, й морщився від дрібної мряки, що нещадно сікла в обличчя. Хотів швидше дістатися додому, напитися якихось рятівних пігулок і залягти в ліжко. Може, зі сном усе минеться. Мусить минутись! Бо іншого виходу зараз не бачить. Те, що запропонував антиквар, настільки божевільне, що навіть думати про це не хочеться. Все мусить минутися мимоволі — так, як і з’явилося.