Алла Рогашко - Її сукня

Аж потім, під кінець своєї зміни, згадав про Нілу. Чорт забирай! Та це ж через неї з ним відбувається вся ця фіґня! Почав пригадувати, прокручувати в голові їхні розмови, її безкінечні розповіді про ту кляту чортівню, що відбувалась довкола неї… Так, це вона винна, однозначно! А щоб її!..

Телефон дівчини не відповідав. Ще б пак! Ця особа, як завжди, зі своєю химерною тарабарщиною в голові. Вочевидь, вимкнула телефон, щоб їй не заважали бути «наодинці з собою», себто, тією клятою тарабарщиною, чорт забирай!

Денис поки не знав, що має сказати їй, але знав, що мусить її побачити. Однак дверей йому Ніла не відчинила. Постоявши зо хвилину на сходовому майданчику, пригадав, що вона начебто збиралась кудись їхати. Звісно, ключем, який у нього лишився, користатись не буде — навіщо? Йому ж потрібна Ніла, а не її квартира.

Роздратовано махнувши полою плаща, побіг сходами донизу. Та раптом спинився, обіпершись руками об стіну. В голові знову запаморочилось, повітря загусло, дихати ставало вкрай важко. Знову ці бісові «спогади»! Цього разу в химерному мороку вдалося розгледіти річ, яку тримав у руці. Статуетка. Клята статуетка, яку бачив у Ніли!!! Відтак «напад» уже звично змінився черговою порцією, чи то пак дозою мимовільного, не менш запаморочливого, збудження, спричиненого появою лиця гріховно-вродливої жінки.

Якийсь час постоявши, насилу впорався з обома станами, перевів подих і нервово обтер спітнілого лоба. Щораз стає дедалі важче. З цим треба щось робити, інакше точно «дах знесе»!

Що, що робити? Швидко крокував вулицею й напружено міркував.

Якщо це пов’язано зі статуеткою, то спершу треба піти в антикварну крамницю, котру згадувала Ніла. Треба ж: тоді вона звинувачувала його в тому, що це він її приніс… Невже мала рацію?.. Певна річ, тоді не виявив скептицизму стосовно всієї тієї маячні, якою вона охоче ділилася з ним, всіляко її підтримував. А як інакше? Як можна було не підтримувати таке миле курчатко? Її тіло таке юне, таке покірне. Хай там що, а йому таки збіса добре з нею було!

Якби ж знав, що та маячня може виявитись правдою… Звісно, як варіант можна пошукати ще старого, котрий «єдино справжній». Але в те, що цей схиблений може щось прояснити, насправді не вірив. Однак як запасний варіант розмова з ним зайвою не буде…

Крамниця, на щастя, виявилась відчиненою, хоча табличка з графіком роботи свідчила, що мала би зачинитися ще зо півгодини тому.

— Доброго вечора! — ввічливо зустрів Дениса усміхнений продавець.

— Доброго, — буркнув у відповідь, тим часом неуважно розглядаючись довкола.

— Щось конкретне цікавить шановного пана, чи ж хоче отримати якусь пораду? — приязно поцікавився антиквар.

— Я би… я би просто хотів спитатись про… про дещо… — уривчасто промугикав і запнувся, знову відчувши запаморочення. Те швидко змінилось потужним потоком неконтрольованого збудження: розбурханою хвилею прокотилось усім тілом, зосередилось у паху й відгукнулось хворобливою ерекцією.

— Із задоволенням відповім на ваші питання, якщо тільки буду компетентним у них. Може, для початку, склянку води? — спитав Леонід, зауваживши спітніле чоло відвідувача.

— Так, буду вдячний.

Денис дивився в спину антиквара, що віддалявся у свою службову кімнату, й обтер лоба. Це зводило його з розуму. Якісь шалені «американські гірки»! Їх неможливо, неможливо терпіти!!! Знову нервово пошкріб лоба.

— Ось, прошу.

Крізь туман, чи то пак химерний морок Денис побачив перед собою склянку води, відтак — занепокоєне обличчя антиквара.

— З вами все гаразд? Може, викликати швидку?

— Ні-ні. Не треба швидкої. Зараз усе минеться.

Денис раптом згадав чоловіка — того дивного вечірнього відвідувача бару з важким поглядом водянистих очей, котрий так вразив тоді своєю дивною прострацією. Здається, тепер чудово розуміє його стан… Невже… Невже той чоловік якось причетний до цього божевілля? Щось підказувало, що так…

— То що ви хотіли запитати? — вивів з розбурханих роздумів голос антиквара.

Миттю спорожнив склянку й таки відчув полегшення, однак знав, що триватиме воно чимраз коротше і даватиме чимраз менше порятунку.

— У вас тут продавалась статуетка, старовинна, красивої жінки-богині зі смолоскипом, — сумбурно, проте швидко заговорив.

— Ви, напевне, маєте на увазі статуетку Гекати? — Леонід ще з першого погляду впізнав у цьому дивному чоловікові свого клієнта.

— Я… я не знаю, як вона називається, можливо… можливо, ви краще знаєте… так, мабуть, це вона і є…