Алла Рогашко - Її сукня

Знову відчувши запаморочення, заточився, вийнявши з кишень руки. Однак цього разу обіпертись не було об що, тому прихистком став асфальт, який прийняв його в свої мокрі, брудні й тверді обійми. Здерши шкіру на обличчі й руках, якийсь час приходив до тями, водночас з усіх сил притлумлюючи божевільні видіння, що нараз змінювались нападами збудження. Ці неконтрольовані хворобливі ерекції, ствердле начало яких теж із невеликою приємністю впиралось тепер у холодний асфальт, вже неймовірно дратували, проте не міг цього контролювати. Це ж було сильнішим від нього… сильнішим і… Ураз лице гріховно-вродливої жінки наблизилось до нього надто близько і Денис мимоволі відчув себе підлітком, котрий в період гормонального зашкалювання спізнавав нічної осороми. Зате одразу ж настало полегшення, в голові прояснилось. Перевів подих і поволі звівся на ноги.

— Чорт забирай!!! — щосили загорлав, відчуваючи на собі занепокоєно-перелякані погляди поодиноких перехожих, на які, втім, йому було начхати.

Клятий день! Такої ганьби його самолюбство ще не зазнавало! Вона з ним грається, грається ця клята жінка! Стоп. Жінка? Чи статуетка? Хто смикає ті невидимі мотузки, які рухають ним тепер? Чи може, це одне ціле?

Клята чортівня! Однак здається, дещо таки збагнув: хто б чи що б це не було, але воно знайшло його вразливе місце і глузує тепер з нього, от що! Всіх тих, хто мав стосунок до бісової статуетки і постраждав через неї, — антиквар стверджував! — усіх воно «било» по їхніх слабких місцях, по страхах, розпачах чи ж захопленнях. Ну, нічого. Він ще поквитається за це! Обов’язково поквитається, чорт забирай!!!

Денис почовгав далі, вдивляючись у темряву. Раптом, наче прозрівши, спинився. Так!!! Він знає, що має зробити! Знає!!! Здається, мізки його таки прочистились трохи, щоправда, дещо підмочивши при цьому штани, але це деталі. Зараз на це плювати.

Розвернувшись на сто вісімдесят градусів і пришвидшивши ходу, рушив у напрямку Нілиної вулиці. На щастя, це не так далеко звідси, може, вдасться швидко дійти і не простягтися ще раз по асфальту.

Спершу завбачливо подзвонив у двері. Добре, що Ніла йому не відчинила. Так навіть краще. Денис нервово пошкріб брудною рукою зчервонілого лоба. Озирнувшись, дістав з кишені ключ, всадив у шпарину й двічі прокрутив. Відтак відчинив двері й увійшов у квартиру.

Вона стояла на столику, біля монітора.

— Що, паскудо, стоїш собі тут?! Не чекала мене? А я прийшов!

Гарячковито схопив статуетку, стиснув її щосили. Біль від отриманої вранці рани на долоні пронизав тіло аж до самого мозку, проте й на це начхати. Головне — тепер матиме спасіння. Здається, матиме… Лишилось ще зовсім трохи…

Йдучи коридором, мимоволі глипнув у дзеркало. Аж відсахнувся. ХТО це?!! Злиплі пасма волосся, обдерте, в крові, брудне лице, моторошний позирк витрішкуватих, божевільних очей (де він бачив ці очі? чи не на знімку Сальвадора Далі, бува?), мокрий, теж брудний плащ… Це був не він, не Денис. Це вже був хтось інший.

— Що з тобою сталось, чоловіче?.. — дивлячись у дзеркало, спитав у відображення, на мить виринувши з того бéзуму, в котрий якось непомітно для самого себе занурився.

Однак часу на відповідь не було. Часу взагалі не було! Він мусить іти!

Квапливо зачинив за собою двері й побіг сходами, стискаючи в руці холодну статуетку.

У погляді таксиста проскакував острах. Він міцно тримав кермо й час від часу з пересторогою позиркував у дзеркало на чоловіка, котрий, зіщулившись, сидів на задньому сидінні авто. Тицьнувши хрустку двохсотгривневу купюру у відкрите вікно салону, чолов’яга пробубонів щось невиразне про передмістя в бік Костополя. [17] Мається на увазі виїзд з м. Рівне в напрямку Костополя (районний центр на півночі Рівненщини). Однак те, що решти не потрібно, розчув добре, що, власне, й спонукало підвезти цього безумця.

Гроші правлять світом! А що? За гроші — хоч на край світу, хоч би й потвору, створену доктором Франкенштейном, йому то що! А чолов’яга цей щось-таки має спільне з тією потворою. Що він там бубонить собі під носа? На п’яного не схожий, а от на божевільного… Точно, та він же з дурки, певне, втік!

Звичним рухом таксист вивернув кермо й авто, лишивши позаду спляче місто, виїхало на шосе.

— Куди саме вас підвезти? — обережно спитав, знову глянувши у дзеркало.

Чолов’яга ніяк не зреагував на запитання. Його похилена голова погойдувалась, реагуючи на кожну заглибину в асфальті.