Остап Дроздов: №2

Нагодувавши, жіночка випровадила прохача назовні й побажала Божого благословіння. Michał пішов у непоправну завірюху, проте вже не було так холодно. Він згадав пораду «мецената» з парома:

— Як не матимеш де ночувати, то орієнтуйся на місцевих безхатченків: вони знають усі справні місця.

Один такий наводчик саме потрапив у поле зору. Шведський бомж був на п’ять голів вищим за наших: у пуховику, хоча й потертому, у хутряній вушанці, бородатий, у масивному взутті й утеплених штанах. Мав вигляд не гірший звичайного нашого пенсіонера, що вийшов із хати відгорнути сніг лопатою, просто він не мав де ночувати. Виявляється, тут усі вокзали зачиняються на ніч, тому що ніяка зараза вночі не їздить, залежуючи волосся. Вокзали тут не працюють цілодобово, стаючи нічліжкою для тих, хто не має грошей на готельчик. У цій країні їздять лише вдень, завидна, прилюдно. Маршрут на вокзал, отож, відпав, і Michał, тримаючи безпечну дистанцію від наводчика, акуратно брів за ним, намагаючись не злякати. Той влаштував йому імпровізований екскурс потаємними місцями цього припортового містечка, аж поки не вивів у промислову зону, де від сталевих труб, що впиралися у темінь, відбивалися язички вогню. Десь там, за цією сітчастою перегородкою, є комуна безхатченків, і туди треба потрапити так само вправно, як і наводчик у хутряній вушанці, який пройшов крізь невидимий (прорізаний) отвір у загорожі. Michał почав мацати сітку, секцію за секцією, аж поки з самого краєчку не напоровся на продлубану дірку. Вона ввела його в коло тих, хто рятується від морозу біля багаття. Це не була секта знедолених чи табір однотипних, це були різні люди з різним бекґраундом, які зібралися тут, аби відігрітися і переночувати, а не когось убити чи обікрасти. Завтра він піде вишукувати на парковках автівки з польськими номерами, але це буде завтра: сьогодні він, перспективний підприємець із країни колапсів, простягатиме руки до ватри і вдивлятиметься в міміку тутешніх зайд.

Таких днів і ночей у нього буде ще три. Аж потім він зачепиться за роботу. Робитиме ремонти. Він уміє. Житиме з трьома поляками у винайнятому помешканні. Тиждень — і він уже Mike. Швеція шикарна. Безпечна і некваплива, працьовита і відпочинкова — все, що існує в цій холодній країні, існує для людей. Хто добре працює, той має — це правило справджується навіть за Балтикою. Mike часто подумки долав море і міркував: чому в його рідній країні все навиворіт, усе навпаки, все так натяжно, так абсурдно? Він запустив бороду і став типовим шведом, тому що всі світлі бороди у блондинів є шведськими. З мовою гаплик, але це питання часу — зрештою, є англійська, яка-не-яка. Життя потрохи вирівнялося, леґітимація на перебування в Швеції потрохи підтверджується, грошенята для рідненьких банкірів прискладуються, рідна країна зневажається, бо нема там що робити — не ґарувати ж тяжко за нещасні 150 доларів, які тут має бомж, що ніде не пропрацював і дня.

— Mike зараз у Львові. Буде ще 2 дні. Зустрінетесь? — пише у приват 49-й Сепаратист.

— А треба? — парирую я.

Що ж це за країна така, що змушує своїх людей отак-от утікати від неї? Не виходить із голови ця фраза. Утікати від неї. Любити і ненавидіти. Любити і проклинати на щоденний нонсенс. Любити і щоразу дивуватися, коли вона утне щось нереальне. Mike знає, що тут йому нічого робити. Істина не вічна, вона теж помирає, якщо до неї ніхто не приходить. Чи має Mike право назвати все у своїй країні своїми іменами і термінами, якщо цього не хочуть навколо? Чи, може, й справді нехай запускає світлу бороду і стає типовим шведом? Що ж це за країна така, що змушує своїх людей отак-от боятися її, не вірити в неї?

Я не буду з ним зустрічатися. Я поважаю його право на порятунок.

Клавдія виросла в умовах віри. Мама Єфросинія привила їй несамовиту жагу до життя — настільки несамовиту, що навіть проливні дощі сприймалися з усмішкою.

— Обіцяли бабине літо. І де воно? Де? Ллє, як із лійки. Бабине літо, бабине літо... Які баби — таке й літо.

Клавдія задирала ноги, сміючись зі слів мами, бо на вулицях дійсно переважали баби, а не жінки. Мама Єфросинія не скаржилася на цоколь на рівні квітника. Зате вона мала козу. Тримала її в саморобному сарайчику глибоко в дворі і випасала біля дріжджзаводу — спрацював куркульський ген. Вона все одно мусіла мати щось своє, приватне, господинське. Клавдія на канікулах ходила випасати козу і стрибати з подругами в «резинки» — так минало повоєнне дитинство в цоколі, заради якого мама відмовилася від чужого, не свого помешкання. З танкового заводу довелося піти. Тепер Єфросинія санітарка, а в санітарках вітається бойкий дух і поведінка грім-баби. З країною в неї стосунки баран-баран-буц. У неї вона не вірить, проте виходу з неї не існує. А отже, Єфросинія не вигадуватиме велосипед, а топитиметься в банальних радощах — приміром, коза дає незлі надої, тож місцеві соґражданє диву даються, як це куркулька умудрилася завести свійську тварину в них під носом.