Остап Дроздов: №2

Невже це так приємно — щоб тобою жили всі?

Історія, яку мені розповів 49-й Сепаратист, таки ляже в канву.

Його товариша звати Mike. Раніше він був Михайлом. Тепер, коли осів у Швеції, всі свої соцмережні акаунти поміняв на Mike. А колись він був Михайлом, авантюрним мрійником, який закінчив ПТУ і вирішив заробляти на життя меблями. Почав із малого — винайняв гараж і там випилював із деревини всілякі вироби на замовлення. Згодом це розрослося до рівня фірми: Михайло найняв робітників і почав готувати меблі на замовлення: столи, табурети, підставки. Далі пішли шафи і кухні, а це передбачало наявність якого-­небудь, та все ж офісу, закупок імпортних компонентів і лаків — так з’явився валютний кредит. Банк сам бігав за перспективним молодим підприємцем, пропонуючи лояльну систему кредитування. Михайло узяв кредит на розвиток своєї справи, як це практикується в усьому світі. Долар був по 5. Віддавати довелося по 25.

— Колапс! — сказав би європеєць.

— Норма! — сказала власна країна, пред’явивши справедливі вимоги від імені колекторів, яким зніматися б у фільмах про рекет 90-х.

Колапс став нормою, і Михайло загнувся. П’ятикратне здорожчання кредиту — цього не витримає навіть Білл Ґейтс, заклавши все своє майно, рухоме, нерухоме і взагалі нерухоме. Він не мольфар, який знає потайні істини, і не голова Нацбанку, який має грошовий верстат, — Михайло був із тих, хто втікає краще, ніж терпить. Його країна першою вказала пальцем на вихід, цей палець був середнім. Польща була найпростішим вибором, бо близько. Михайло поїхав туди навмання. Із собою взяв сумку, кілька предметів одягу, гігієнічні засоби, зло на свою країну і віру в чужу. Зло на свою підсилилося, коли чужа прийняла, дала роботу, дах над головою і шанс почати все з нуля. Працюючи на зварювальних роботах у цеху, де клепали залізні контейнери (ПТУ пригодилося), Михайло почав заробляти більше, ніж у своїй країні, маючи фірму. Між двома зарплатами і соцстандартами — 4 години їзди. Злотий до злотого, єврик до єврика — Михайло, колись перспективний підприємець, став дисциплінованим і відповідальним робітником на ім’я Michał, старшим на зміні. Частіше брав нічні, бо більше платять — у півтора рази, не як у нас.

— Хто добре працює, той має, — казав поляк-власник, офіційно працевлаштувавши іноземця. Michał мовчав, бо він з іншої країни, де все не так.

Тьмяно дивився він на свої надії вернутися туди, де виріс і прожив усе життя, нічого ні в кого не вкравши. Він ловив і брав у полон свої думки про повернення — куди вертатись? У країну, яка переслідує за те, що ти не хочеш-можеш виконати наказ прийняти колапс за норму життя? Куди вертатися? У чорну діру, яка заохочує самообман і пристосуванство? Michał любить свою країну, але не тоді, коли вона стає терновим вінком у тебе на голові. Подібно до саморозсувних дверей на фотоелементі, його країна відчиняється лише тоді, коли ти підійдеш до неї на правильну відстань. Підійдеш заблизько чи задалеко — не відчиниться. Michał підійшов задалеко і вже навряд чи колись наблизиться: він не хоче, він злий, він ображений і уневажений. А таких, як він, рідна країна змушує змиритися. Це не про нього. Він не буде, наче язичник, стрибати довкола державного божка, виклянчуючи милість. Він уже краще буде одіссействувати світами, дихаючи в чуже небо, — але воно принаймні в нього буде, і воно буде вільним, захищеним, забезпеченим, хай не зразу, але ж хто добре працює, той має. Він помандрує у протилежний бік від своєї країни, караючи її своєю відсутністю. Він стане Mike, Michał, Michael, Mikkel чи Miguel — та ким завгодно, якщо його країна не дає йому бути Михайлом на рідній землі, сто чортів їй у печінку!

А далі була Швеція. Туди перенесли виробництво залізних контейнерів. Його взяти з собою не можуть — він не має відповідної візи. Проте власник-поляк порадив:

— Попри все — раджу тобі якось та й потратити до Швеції. Порівняно з твоєю країною наш Gdańsk був на п’ять голів вищим. Ти сам так казав, Michał. Так от: Швеція порівняно з нашим Ґданьском — на п’ять голів вища. Розумієш?

Усі зароблені й відкладені гроші пішли на повернення кредиту по 25 замість 5. Частково, бо він ще довго буде в наймах, поки не відхаркне своїй країні весь кредит. І знову — навмання. Цього разу — паромом. У кишені — кишенькові гроші. Поїсти на паромі за шведськими цінами — задоволення непідйомне. Поруч їдуть інші поляки. Роботяги теж шукатимуть свого прихистку в чужій країні, та вони принаймні мають стартові умови, вони їдуть тупо за більшими грішми, а не від своєї країни.