Остап Соколюк - Перші півні

Дорога вела їх вгору і ще вище, озираючись довкола чи ніхто не чигає з хащів. Дорога вела їх, сутулячись біля гір. А гори мовчали, наче вислуховували, когось хто прийшов до них, подолавши сотні і сотні миль, сотні і сотні річок і одну велику стіну, яку досі ніхто не долав, біля якої зупиняються, щоб поплакати і повернутись назад. Небо ж було – рання весна.

Двоє вершників неквапливо їхали дорогою. Один був старшим, років за сорок, інший – ще зовсім молодий, років двадцяти.

– Знаєш, що я тобі скажу: нема у ньому нічого особливого. Зовсім не розумію, чому ним так всі захоплюються, – провадив розмову молодший.

– Бо цей автор цікавий. І розумний, – відгукувався старший, котрого звали Захаром.

– Я знаю, чому він нібито цікавий. Просто один вельможа знічев’я прочитав його і сказав, що це «ого-го». Через це інший його прочитав і подумав: «Може, я чогось не розумію, може, дійсно ого-го?» – і порадив ще одному багатію почитати. Так і повелося. А розумні люди його не читають. Я от не знаю, якого ясика ти його так захищаєш, – говорив Даниїл.

– Ти прочитав останній роман?

– Прочитав. І що? Ти хочеш про нього поговорити?

Захар звів очі до неба.

– А що ще робити? – промовив він.

– Так ось: що там розумного? Сюжет затягнутий, діалоги – непутящі. У кінці взагалі: головні герої якось по-дурному гинуть, а все вирішує один бовдур, котрий там, якщо подумати, ні в тин, ні в ворота, якийсь приблуда.

– У цьому ж вся суть, – заперечив чоловік.

– Що світ рятують усілякі телепні? – іронічно запитав Даниїл.

– Точно. Краще не скажеш.

Юнак теж звів очі до неба, наче перевіряючи, що весна й досі там.

– Бідолашний світ. Іноді мені його шкода. Може, його краще не чіпати? Може, він сам себе врятує? – із надією поглянув Дан на Захара.

Старший чоловік повернув голову і строго промовив:

– Ні. Телепні знають, що роблять.

– Телепні знають, телепні зроблять.

Обоє розреготались, і Захар схвально хитнув головою.

– Так отож!

Дорога йшла вгору і озиралась на хащі – чи бува хто не йде назирці. А гори мовчали, вислуховуючи кожного, хто пройшов сотні і сотні, тисячі і тисячі. Миль, річок, війн.

– Ти будеш добрим телепнем, – лукаво промовив Захар.

– Чого це?

– Бо ти тупий.

– А-а, – почухав потилицю юнак. – Краще не скажеш. Тупий так тупий.

– І почуття гумору у тебе нікуди не годиться.

– Тому що я не розумію твоїх жартів?

– Ні, тому що ти сам не вмієш жартувати.

– Та йди ти!

Юнак спробував ударити Захара, але той ухилився і погнав коня вперед. Дан кинувся за ним.

Дорога піднімалась вище, сумно міркуючи, що вона ніколи не закінчується, а подорожні на ній – колись таки звертають вбік, щоб знайти свою домівку.

– Приготуйся: він іде, – зашипів Захар і причаївся.

Даниїл завмер. Замість зброї в руках у обох були великі, дерев’яній, красиво вирізьблені палиці. Вони стояли на краю села, десь між цвинтарем та болотами. Над ними мерехтів безкінечний чан зірок.

– Бачиш? – почулося напружене від старшого чоловіка.

– Ні, – мотнув головою юнак.

– Пре на нас…

Нарешті і другий побачив чорну постать, що сунулась крізь темряву. Це була велетенська істота, немов зіткана із опівнічних жахіть. Позаду чорної фігури теж щось ворушилось, лише значно дрібніше.

– Готуй світлячка, – прошепотів Захар.

Двоє мисливців на нечисть вичікували влучну мить. Істота наближалась. Вона була понад два метри на зріст і, здавалось, що ще росла. Велетень рухався беззвучно, а позад нього щось ворушилось.

– Зараз… зараз, – повторював Захар, а Даниїл подумки вистукував той самий ритм. У руці юнак стискав невеличку кулю.

Велетень ріс,

стискав і вистукував

а за ним – вистрибувало, перебігало з місця на місце.

– Зараз. Зараз! Давай!!!

Дан пожбурив кулю на кілька метрів від себе. Круглий предмет впав на землю і засяяв. Проте світло нікого не налякало і не змусило кинутися врозтіч, а навпаки – прискорило події. Гладкий, цілком голий нелюд із зарослим лицем несподівано побіг значно швидше, ніж від нього можна було сподіватися.

Даниїл ще міцніше вперся ногами в грунт. Здавалося, що ця гола глиба зараз змете їх, як голодний ведмідь достиглу малину.

– Стояти! – кричав Захар.

– Іди сюди! Давай! – кричав Даниїл.