Остап Дроздов: №2

Біля Домініканського собору мене перестрів 49-й Сепаратист. Я не сподівався на вторгнення університетської дійсності в мою приватну ніч, та вибору не мав. Довелось відповісти на запитання:

— Ви вже написали свій другий роман?

Усі знають, що я дописую свій другий роман, і він має стати бомбою — так сказала мій видавець, коли прочитала кілька фрагментів.

— Уже закінчую. А що?

— Річ у тому, що я маю для вас убивчу історію. Ви якось казали, що ваш другий роман буде свого роду діаспорним...

— Ну щось таке...

— Мій товариш зі Швеції розповів свою історію, і я думаю, вона вам ляже в канву.

— Може, не зараз?

— Нема питань, я ж бачу, ви не сам. — 49-й Сепаратист покосив очима на біляве чудо, яке переминається з ноги на ногу і готове равликом повзти далі. — Я вам напишу у фейсбук, і ви призначите зустріч.

49-й Сепаратист попрямував у нічну захриплість, а я поспішаю до ресторації, де навіть уночі смажать шашлики і грилюють перчики. Усі свої відвідини харчевень я розцінюю як справедливу винагороду за перебування в дорозі. Якби була така змога, я переніс би кухню McDonalds до себе додому, бо як би хто не хаяв його, та кращої картоплі фрі з соусом барбекю немає на всенькій планеті. Та й Big Mac Menu в них дуже смачне. Усі ці нудні канапки родом із дитинства у жирних кульочках хай ховаються. Не вірю людям, які наклепствують стосовно бістро швидкого харчування — очевидно, їм соромно зізнатися, що при одній згадці про солону хрумку шкоринку картопельки фрі в них спазмує слиновидільна залоза. А я ще й завжди беру кока-колу без льоду — і хай усі дієтологи світу мені заздрять, хрумкаючи свої стебла селери. Я якось був в одній компанії, яка за прилавком справляла чийсь день народження, і одна кобіта ламалася, як паличка кориці, що вона того не їсть, того не п’є, аж поки грім-баба Соломія Миронівна не гаркнула не неї:

— Слухай сюда. Та з’їж, та випий, та відригни, та відчуй себе жінкою!

Ми всі маємо зібратися в цій кав’ярні. Ромин син лишив пса вдома додивлятися третій сон. Roma лишила свого розчервонілого Manolo наодинці з зомбоящиком і прийде до нас — тут рукою подати. Зав’язується вакханально-розгнуздана бесіда з перебиваннями і вибухами реготу — мої навіжені друзі не можуть вирішити, яке вино їм до смаку цієї ночі. Завтра біляве чудо летить до своєї Австралії, і ми його типу проводжаємо.

Я починаю себе ненавидіти, що поволі відключаюся від їхнього потішного гармидеру, та в мене зараз інше на думці: яким має бути фінал мого другого роману? Десь посередині тексту я бачив його дидактичним, наративним, із моралізаторським ефектом, на який однозначно зреагує один єхидний самодур із сайту «Варіант». Потім, коли всі сюжетні лінії зійшлися не на країні, як задумувалося, а на моєму дозбручанському місті, — відпадає потреба в повчальності, бо текст сам себе привів до острівця мого щастя в країні нещасливих людей. І поки нічні гуляки епічно обирають вино, я маю хвильку для своєї письменницької натури, яка з одного рядка випадково почутої пісні здатна розвинути цілий сюжет.

— Ти ж сама написала ще на початку: «Я не хочу писати цієї книги», — звертаюся я до хитромудрої інтриги, яка вхопилася за миготливий курсор на моніторі, ще коли там нічого не було.

— Отака я кокетка, — відповіла інтрига, мізансценно поправляючи макіяж.

— Гнати тебе треба в шию! Ти тільки здешевлюєш задум автора, перетворюєш серйозний текст у загравання, — випалила агресія, яка теж знайшла свій прихисток у цьому романі. — Я тут для того, щоб здерти всі пафосні маски з думок, мета яких — догоджати, а не просвітляти. Я цього не терпітиму! Остогидло!

— А я тут для того, щоб усе називати своїми іменами, — взяла слово наївність. — Я вважаю, що слово — сакральне. Кожне слово є вивіскою для сутей. Неправильно підібране слово відчиняє не ті двері і запрошує на манівці. Неправильно названа річ набуває іншої суті, і ми її неправильно розуміємо, тому що для нас вивіска — понад усе.

— Цього я найбільше й боюся, — задумано вимовила чесність. — Я дуже боюся, щоб автор усе назвав своїми іменами. Мене ж бо мало коли розуміють. Гляньте на мене — я проста, як двері. На мені немає вінтажного плаття з підкладкою в декілька шарів. Я квадратна, як квадрат, і кругла, як коло. І тому мене уникають — бояться заразитися простотою. Бояться згубити інтригу в словах і діях. Бояться втратити простір для власного додумування, інтерпретацій та іносказань. Бояться назвати все своїми іменами, бо тоді це вже кінець, тоді зникне потреба ламати не ті двері. Я невигідна, бо невибаглива. Людям потрібні манівці. Потрібні, як вода і кисень. Люди — двоногі. Вони мусять ходити, щонайбільше. Манівці для цього й створені. Людям треба ходити, а не йти.