Остап Дроздов - №2

— Узагалі-то маю попередити, що кожен другий твір — невдалий, — сказала доброзичливість. — У всіх письменників другий твір, як правило, слабший за перший. Те саме у співаків — другий альбом слабший за перший. Щоправда, бувають і винятки.

— А мені все пофіґ! — випалив текст. — Я вже існую, я зродився з глибини, мною автор не збирається підлещуватися, я житиму своїм власним життям незалежно ні від чого, і писаний я з любов’ю до країни.

— Ти будеш ркацителі?

Поки моя гоп-компанія обирала вино, я надміру відключився. Частіше б так. Якщо мене надовго залишати наодинці з собою, то я починаю говорити по черзі: я, потім я, потім інший я, потім ще інший — аж поки не дам слово кожній сутності, яка в мені живе. І це не діалог, коли всі почергово обмінюються думками. Це — дуалог, коли кожен говорить по черзі, не маючи на меті обмінюватися думками. Кожному цікаво не те, що каже інший, — кожному цікаво лише те, що каже він. Я набагато більше даю тоді, коли мене цінують, а не тоді, коли від мене вимагають. Мої кілька я по черзі мовлять мною, і цей процес — найздоровіший з усього того, чим я є.

— Ркацителі? Буду. Замовляйте.

Ми сидимо в так званій «концептуальній» кав’ярні, де, за задумом власників-комерсантів, навіть форма унітазу має подвійний підтекст. Цей підвал, облямований випаленою австріяцькою цеглою, створює антураж андеґраунду і підпілля, хоча я не зовсім зрозумів, що в цьому ґабсбурзькому наслідді робить національний прапор, повішаний на півстіни і обписаний фломастерами. Прапор моєї країни дивиться на мене, як на лайно. Він на всіх так дивиться, хто весело й оптимістично живе. Дивиться, як на лайно. Я прийшов сюди пити грузинське ркацителі і вивчати хіхікання моїх друзів, а він, вистражданий кількома поколіннями прапор, мусить на все це дивитися своїм дальтонічним поглядом, не розрізняючи кольорів життя. Прапор утупився в мене, як ужалений бик у тореадора, і таке враження, що він зараз зірветься зі своїх пластмасових петельок, пришитих абияк, і помчить мене таранити, невдячного і занадто спокійного. Прапор уже б’є копитом об австріяцьку цеглу, просякнуту туристичним пофіґізмом, і я не маю куди сховатися, бо він навпроти мене, а я навпроти нього, і на цій траєкторії руху стоїть лише пляшка грузинського ркацителі, — я не хочу його розливати, воно дороге, тому я мушу присмирити прапор.

— Спокійніше, чого ти? Спокійніше...

Не буває досвідчених камікадзе, справжні камікадзе бувають лише одноразові. Живий камікадзе — невдаха. Країна досвідчених камікадзе тупотить ногами зверху наді мною, поки я тут, у цьому підвалі, втишую прапор. Досвідчені камікадзе щодня за свою країну кладуть ще один прожитий день і обіцяють завтра вже точно, не відкладаючи на післязавтра, здійснити свою місію. І так щовечора. Від мене вимагають того самого: вставати з думкою про країну, снідати з думкою про країну, заробляти гроші з думкою про країну і навіть у туалет іти з думкою про країну. Я вже не можу. Розумієш, мій нефеншуйний прапоре, не можу... Країна не може бути головною, навколо неї не може геть усе крутитися. Ти дивишся на мене і спопеляєш доріканням, та я вже не можу відповісти тобі взаємністю, чуєш? Тебе рвуть, тебе спалюють, тебе цілують, тебе носять, тобою прикриваються — ти звик до всього, ти звик лише вимагати, тому соррі — не можу. Дорікай скільки влізе, висячи на абияк пришитих петельках і конкуруючи з апетитом відвідувачів. Ти тут просто декорація, списана фломастером. Ти тут зайвий. Сюди люди прийшли чогось смачненького попоїсти, а не витримувати твій важкий голодний погляд. Виси спокійно і надихай, а не докоряй.

Того, хто знаходить вихід, затоптують першим, тому я свідомо пішов на вихід із цього замкнутого кола досвідчених камікадзе. Мій флюґер зламався, я вже не можу постійно йти за рухом своєї країни, яка нікуди не йде. Я намертво прикріпив свій флюґер, і тепер вітер покірно дме у вказаному мною напрямку. Мене це більш ніж влаштовує. Досвідчені камікадзе в моїй країні хочуть усього й одразу — а отримують нічого й поступово. Мене це теж більш ніж влаштовує, бо це справедливо.

— Ми є нащадками гірших, — казатиму я на презентаціях другого роману. — Ми є нащадками тих, хто пристосувався і хто вцілів. Нащадки гірших не можуть збудувати нічого кращого, ніж перероблене гірше. Треба це визнати.

Прапор почув і заспокоївся. Ркацителі виявилося підробкою. Досвідчені камікадзе зверху наді мною, вкладаючи своїх дітей (теж у майбутньому камікадзе), раді, що в них є чудова нестабільна країна, яка щодня заповнює собою все їхнє життя, даючи наснагу вічно боротися. Кажуть, коли ти заблукав у лісі — треба шукати мох: вигляд моху дуже заспокоює. А я не шукаю мох. Я йду навпростець, на світло, на вихід. Я постійно намагаюся чкурнути в зону недосяжності країни, яка тебе дістане навіть там, де хіба що відкопують. І я обожнюю ці постійні перегони, наздоганяння, тпруууу. Я заздрю країні за її липучість, всюдипроникність. Я так не зміг би — собою накрити все суще.